1.36

36

Степ квапливо відтавав від зимового скрижаніння. Ночі залишалися ще до­сить прохолодними. Зате вдень тепле погідне сонечко хазяйновито бралося розігрівати й підсушувати землю.

У ці найперші дні справжньої весни степ ще не тішив око весел­ковим розмаїттям та соковитою насиченістю барв. Скрізь, поміж пооди­нокими шапками зчорнілого снігу, тягнулася до обрію одноманітно-бура від минулорічних рослин рівнина. Довколишній пейзаж нагадував кочі­внику-ловцю шкіру облізлого старого лиса.

І однак відчувалося, що в степ прийшла весна. На кряжистих косо­горах під жухлими чагарями погляд несподівано надибував на небесно-сині розсипи тендітних пролісків. А ген далі зраділо зауважував дріб­ненькі сонячно-жовті квіточки чистяку в обрамленні ніжно-зелених лис­точків. Від того живого дива посеред неозорого змертвіло-бурого дов­кілля у серці починала бриніти музика, і хотілося співати, прославляючи прихід весни.

Ліподар і Каніта мчали розбудженим від зимового сну степом і щасливо сміялися відчуттю нестримного кінського лету, власній юності й закоханості, воскресаючій природі й усміхненому сонцю.

Коротаючи далеку дорогу, царівна не вмовкала. Ділилася з ладом щастям, яке цвіло в душі. А найперше, захоплено й жваво переповідала йому свою розмову з батьком:

– Речу йому: пусти мене з Ліподаром в Ексампей. Хочемо взяти участь у святі Пробудження природи. А він одразу розпізнав затаєні в моєму серці хитрощі. “До Верховної жриці Апі за благословенням надумали скакати?” – прогримів, грізно насупив брови. Я остовпіла. Подумала: все виявилось – не відпустить. А ще пове­лить сторожі не випускати з цитаделі, то тоді й утекти не зможемо. Віриш, аж сльози навернулися на очі. А батько підійшов, і тепло усміхнувся враз, і поцілував у чоло. Мовив: “Скачіть. І хай благос­ловить вас Апі. На те й весна, щоб парувати все живе, – скачіть. Од­наче, пам’ятай, його жоною, доню, люди вважатимуть тебе лише опісля упоконеного шлюбного ритуалу, коли в степу за Саєм енареї напнуть два білоповстяні шатра. Одне – для тебе й Ліподара, друге – для Агара”.

– Для Агара? – здивувався молодець. – Хіба він надумав брати собі нову жону?

– Ні, Агар мусить увійти до жони Сатарпана, щоб продовжити братів рід.

– Ти ба, – притримав коня вражений сколот. – Вони ж наче уже пагони одного роду? Невже в сакасаїв дозволено злюбитись родовичам?

Каніта гмикнула.

– У царському роді дозволено навіть кровозмішання, але лише в тому випадку, коли те присудять енареї. Так повелося ще від першопращура нашого Таргітая.

– Таргітая? Це той, якого сколоти прозивають Триглавом?

– То ти знаєш легенду про Таргітая і його божествених синів?

– Повідаєш – знатиму, – широко усміхнувся ладі Ліподар. Кохав її, кохав і слухав би її дзвінкий ніжно-співучий, як щебіт жайворонка, голос цілу вічність. А билиці про скіфського Триглава справді не чув. Мав хіть почути й порівняти з тим, що оповідають сивовусі бродники про богорівного отця-рахмана пращурів-оріїв.

Легенду про походження скіфського племені Каніта тримала в пам’­яті й душі, як сокровенну мудрість. Її розповідала мати, коли колисала младомладу царівну біля грудей. З неї енареї розпочинали вивчення поконів і законів племені. І різні її варіанти полюбляв слухати батько, коли запрошував у палац мандрівних співців і словотворців. Замис­лилася на хвилю, гадаючи, з чого почати. І почала так:

– Коли Мати-Земля була ще юною, коли в безкрайньому степу бродили лише звірі, творець всесвіту й володар Неба Папай закохався у неї й увійшов до уквітчаної зелом красуні Апі. І народила Апі йому сина. І дав Папай синові ім’я Таргітай. І був він першим з людського племені. Коли Таргітай виріс і змужнів, то перевершив вродою і доладністю навіть богів. За це небесні боги-діти володаря всесвіту Папая пока­рали першочоловіка любов’ю до власної Матері-Землі. І от Таргітай досягнув повноліття та з волі безсмертних запалав хіттю до вічноюної Апі й зачав трьох синів.

– Але ж це протиприродно, – не стримався Ліподар. – Це порушує покони й закони людей.

– Це правічна істина, а з істиною не сперечаються. 3 тих пір у сакасаїв дозволяється кровозмішання у випадку, коли мова йде про зачаття нового царя, якого не може подарувати володарю старша жона.

Ліподар повів бровами й стиха гмикнув. Однак змовчав. Натомість нашорошив вуха.

– Герой Таргітай звершив чимало подвигів, які прославили його на весь світ. Але гріх був на ньому в очах батька богів Папая. І по­карав батько богів його, і всіх нащадків його, відібравши в них без­смертя й вічну юність. І пізнав у ту хвилю Таргітай, що помре. І по­велів він жоні-матері своїй, щоб виховала синів його. І залишив їй заповіта, і прирік, що той із його синів, який зуміє напнути вітце­вого лука, посяде царство, яке днесь він, – Таргітай, – вирушає від­міряти синові-спадкоємцеві. І скочив Таргітай на вогняногривого огира, якого ви­пустив на білий світ, коли розбив кам’яні ворота в підземний світ та переміг в двобої його повелителя-Змія. І поскакав Таргітай по колу за сонцем. І скакав він десять днів на захід сонця, потім десять днів на північ, а ще десять до схід сонця. Відтак, десять днів вертав­ся на південь, звідки виїхав. І по витоці тих сорока днів стік час життя Таргітаєвого. І забрав його душу Папай до себе, а поверх тіла спорудив високий курган із кам’яних брил. Тисяча літ спливла з того дня, але й досі височіє Кам’яна могила Таргітаєва посеред безмежного степу.