1.35

35

Ліподар замріяно потягував вино з чаші. Присів на ложе, ску­йовдив п’ятірнею чуба. Подумки повертався до родинної вечері в цар­ській світлиці. Заново переживав її, воскрешаючи в пам’яті до най­дрібніших деталей. Арсак був ласкавий із ним сьогодні. Повчав, як тримати в руках владу в подарованому уділі, на кого опиратися, як правильно організувати збір полюдного з кожного осідку орачів для себе й володаря Скіфії. Радив набирати численну дружину, приваблювати в неї хоробрих витязів-геррів і охочих орачів, бо, бач, часи нині не­певні. Ще щось говорив про те, щоб осаджувати княжі залоги по всіх більших городищах багатолюдного краю орачів та ставити над ними вірних намісників-воєвод, як те чинить у своїй державі цар Гелонії Осній.

Утім, нині Ліподар ловив цареву речницю краєм вуха. Не подарована володарем влада князя-намісника найбагатшої україни так схвилювала, наповнила душу мрійним щемом і відчуттям легкокрилого щастя. Не дивовижне вивищення з убогого бродника до найвелеможнішого зі скептухів Скіфії п’янило, звало серце у піднебесся, обличчя роз­погоджувало й розквітало замріяною усмішкою на устах.

Нині, морозного засніженого вечора, серце молодця відтануло у вогні окриленого надією кохання. Нині Каніта вперше відповіла на його настирливі погляди сліпучим блиском невідведених очей. Нині вперше сумовито-ніжно усміхнулася йому. Обдала, серце опалила поглядом гарячим і нестримно спраглим. Поглядом тим рвалася до нього. Магічнооччям владно вабила до себе. О, боги-боги, скільки ж він че­кав цієї миті. Миті відродження надії і жадань закоханих сердець.

Але... цариця-мати вловила тремтливе й спрагле юних грудей зіт­хання. Півобернулась до доньки, строго й осудливо прошепотіла щось. І дівчина вмить зів’яла. Підвелася на ноги, уперто тріпнула головою і нескорено пішла, щоправда, більше і не глянувши на нього.

Ліподар насилу дослухав царя і теж подався зі світлиці. Сподівався наз­догнати кохану в передпокої. Її там не застав. Стара служниця, наго­дившись, оповіла, що царівна побігла в жіночу половину палацу вся в сльозах. Уся в сльозах! У Ліподара аж перехопило подих.

О всеблага Лада, нащо ж ти так почуттями закоханих сердець маніпу­люєш? Нащо єднаєш – і роз’єднуєш, часом через дрібниці, наговір, чужу злу волю, а чи догматику ревнісно прищеплених чужих поконів? Де взяти сили, щоб здолати перепони? Не згаснути і не перегоріти, а загартуватися в горнилі випробовування коханням. Боротися й перемог­ти задля найбільшого на світі щастя – щастя іти життям, кохаючи, удвох, дорогою одною. Де взяти сили?..

Сили переповнювали Ліподара. Каніта поглядом виповіла йому устократ більше, ніж могла сказати словами. Теплої ніжності цього пог­ляду вистачило, щоб збагнути – царівна не збайдужіла до нього. А за тією показною холодністю й відчуженістю криється її залюблене серце, знеможене від туги й чекання. О, її чуле серце, як же йому важко. Аж плакала. А скільки ж сліз, либонь, ті чисті дівочі очі виплакали перед тим, як зважилися стрітися з його очима? Бодай на мить, бодай наперекір батьківській волі. Ех, а чому ж не дочекалася в передпокої, чому... 

У двері постукали. Ліподар здригнувся й у радісному передчутті зірвався на ноги. Поріг опочивальні переступив Агар.

– Як маєшся?

– Та-а... – непевно й розчаровано відгукнувся бродник.

– Чи не набридло блукати палацом та відлежувати боки на ложі? Далебі, не дівиця – муж. Завтра вирушаю зі старшою дружиною на лови. Поскачеш зі мною?

Ліподар розгублено закліпав.

“Погодитися? А що ж Каніта? Не зустрівся з нею сьогодні, то зус­тріну завтра. А лови ж затягнуться на хтозна скільки днів”.

– Та-а... – не знав, що й казати.

Агар здивовано повів бровою. Задумливо погладив борідку, дивля­чись на бродника так, ніби вперше бачить. Заусміхався якійсь своїй думці. Хитро примружив око.

– Що ж, не хочеш – залишайся. Не неволитиму. Ми й удвох із Канітою чудово розважимося.

Агар пирснув од сміху – розбрід емоцій Ліподара читав, наче сліди на снігу. Бродник з удаваним гнівом накинувся на нього із п’ястуками. Дусячись реготом й гамселячи один-одного, друзі покотилися долів­кою. Агар, як завше, влаштував закоханим несподіваний подарунок.

День видався сліпуче-ясним, сонячним. Морозець пощипував пальці й рум’янив щоки. Сніг сухо порипував під копитами коней.

Полювали в плавнях. Сюди, в неозоре заплавне царство голодна зима зганяла чимало степових та лісових звірів. У чорновільхових переліс­ках, непролазних лозняках, височезних заростях тростини звірина хоро­нилася від вовків, об’єднаних лихоліттям у грізні, зажерливі зграї. Тут звірина годувалася, обглоджуючи кору, смакуючи верболозовими паго­нами, молодим очеретом та підмерзлою осокою. І ніщо, здавалося, не могло вигнати звіра із затишних заплавних криївок. Ніщо й ніхто, окрім беручких скіфських ловців.

Звіриними стежками загоничі пробралися до самої річки. Розтяг­нулися вервечкою вздовж заледенілого берега. Видобували вогонь. А далі по команді почали жбурляти смолоскипи в стіну тростини.

За якийсь час вимерзлі, сухі-сухісінькі плавні заволокло клубами густого диму. Дружинники збуджено загомоніли. Гігантське півколо димів і язиків полум’я гнало на них мешканців плавнів. Вершники розсипалися засніженою долиною, напинаючи луки.