1.34

34

Коли Колаксай загинув від рук підступних старших братів, завмерло, змертвіло життя від жаху й скорботи. І зсохлися тоді степові трави, а дерева плакали золотистим падолистом. І скували тоді землю люті морози, а степ вкрили непрохідні сніги. І змертвіло вихололо сонце. І гибіючи від холоду й голоду, нащадки трьох братів замирилися між собою та з запізнілим каяттям простягали руки до Неба – батька богів Папая.

І Папай врешті-решт зглянувся над народом своїм. І подарував йому тепло, воскресивши першоцаря та прийнявши його в сім’ю богів. Але гріхопадіння, коли брат пролив кров брата, вона ж бо єдина – кров’ю Матері-Табіті є, – не пробачив людям усемогутній Папай. Тож що­року, коли згасало літо, відлітаючи зі сріблястим павутинням у незві­дану далечінь, смертні згадували про смерть Колаксая і готувалися до суворих випробувань.

Так, чи майже так пояснювали скіфи прихід зими.

А зима прийшла раптово й на диво передчасно. Ще не відшуміли зли­ви, як почав сіятись мокрий сніг. А потім налетів пронизливий вітрюган, і стовбури дерев та перемоклі трави покрилися тонесенькою льодяною кірочкою. Минуло кілька днів, і степ посивів від приморозків, що передували першим справжнім морозам.

Старійшини стурбовано хитали головами. За всіма ознаками виходило, що ця рання зима буде суворою й довгою. А те не обіцяло нічого втішного. Літні люди передрікали масовий падіж худоби, виснаження, голод, зростання дитячої і жіночої смертності. І до всіх цих злигоднів на­провесні мала долучитися війна. Війна за худобу і випаси – безком­промісна війна за виживання.

Скіфи згортали стани в місцях традиційних, по осінньому багатих торговищ зі сколотами Лісостепу і по заледенілій землі відкочовували на південь, поближче до теплого моря. На зимівники зупинялися малими родовими групами в дельтах річок, заплавах, ба­гатих на хмиз і підножний осоково-очеретяний корм, біля щедрих на рибу озер і лиманів, в солоних болотах Меотиди.

А цар скіфів Арсак із дружиною й челяддю на зиму осідав у Саї.

Із першими зимовими морозами столиця Скіфії залюднилася більш ніж утричі, порівняно з літом. Ще б пак, адже влітку у ній залишався лише осілий люд ремісничого посаду, родини багатих купців, гридні міської сторожі й частина осілої царської челяді – “дворові люди”. Зате взимку незаселені піщані кучугури між зовнішнім валом, цитаделлю і прирічковими посадами щільно заповнювалися кибитками. За вали зганялися багатотисячні стада овець і коней. За загонами-зимівниками, ближче до посадів, хаотичні скупчення повозок, покритих теплою повстю, утворюва­ли нові квартали. Окремі проходи перетворювалися на лабіринт вулиць. Сай наповнився жвавим людським гомоном, гавкотом псів, іржанням коней, блеянням овець, меканням кіз, ремиґанням волів. А ще – їдкими димами вогнищ, котрі живили висушеними кізяками, і солодкавим запахом ба­ранячого м’яса на травах, яке традиційно варили перед кожною оселею на колесах у триногому казані. Взимку, коли життя в степу завмирало, Сай, навпаки, оживав, перетворюючись на велетенський розворушений мурашник.

Затісно стало й у самій цитаделі. Просторі гридниці заполонили дружинники. Родовитіші сотники та тисячники осідали в теплих теремах, зрублених руками гелонських рабів, хто в стінах цитаделі, а хто ближче до гамірних торжищ Купецького посаду.

Тут, у Саї, столична військово-купецька знать швидко еллінізувалася, заводила собі вчених рабів-еллінів: риторів, філософів, музик, декламаторів... Тут поширювалися ті нововведення у смаках, звичках, самому мисленні, які разюче відрізняли нову столичну знать від давньої родової верхівки кочівницьких кланів Скіфії. Між ними панувала гостра неприязнь, точилася постійна потаємна боротьба за вплив на царя. Вожді родових кланів у союзі з жерцями стійко трималися прадідівського звичаєвого укладу. І чим зриміше в збудованій Атеєм столиці вибруньковувалася типова рабовласницька монархія, тим гоноровіше й рішучіше задирали голови можновладні родові князі-скептухи. Могутні феодали з затятою впертістю перешкоджали намаганням царя і його погречених “хортів” зібрати Велику Скіфію в цілісну державу на кшталт Македонії. І навіть наймудріші із мудрих скіфських мудреців не могли розсудити царя та скептухів. Існувало дві правди, два однаково справедливі світогляди.

Великий збирач Скіфії Атей волів створити могутню державу, яку б не розхитували зсередини міжусобні чвари та кривавий розбрат. Через море від дужих Боспорської, Спартанської, Афінської, Македонської держав Скіфія не мала права залишатися відсталою й дикунською північною окраїною ойкумени. Скіфія здатна була безпечно господарювати, торгувати, щодень багатіти, годувати та тримати в послусі ойкумену. Таку мудрість сповідували цар та його освічені сподвижники.

Іншої правди дотримувалися родові скептухи та низове жрецтво. У державоборчих прагненнях царів вони справедливо вбачали обмеження власної влади, ба більше, замах на споконвічний прадідівський уклад. Вожді родових кланів зростали й виховувалися серед героїчних пісень та епічних старотцівських переказів, вони просякали духом норовистого народу-воїна, який жадав ходити напровесні у відчайдушні набіги, не торгувати, а оббирати торгові валки, не мирно приходити до осілих сколотів по умовлену данину, а здобувати нахрапом у “рабів” усе, що й так, волею степового Папая-Бабая, належить їм – царському племені. Тих, хто намагався ламати упоконено-святий прадідівський уклад, родові вожді вважали зрадниками-святотатцями, погреченими відступниками, чужинецькими запроданцями. Таких діди заповідали душити без жалю. Нинішні скептухи ставили собі за приклад народного героя Гнура[1] і відступника Анахарсіса[2], царя-героя Октамасада і відступника Скіла. Нинішні скептухи жадали почуватися повновладними господарями у власних уділах. І – нехай дужчому належить могутність та слава, а кволіший пасе табуни чи сіє збіжжя для справжніх мужів, які звикли тримати меч та нагай у руках.