1.33

33

Неходженими-неміряними степовими просторами від стійбища до стій­бища неспішно котилася на північ, до зеніту, де пролягає шлях у Небо, чималенька валка возів. В її голові, у критій повозці, пофарбованій вохрою в криваво-червоний колір, сидів на лавиці молодший царевич Сатарпан. Обескровлений, забальзамований і навощений, він здавався живим, лише заку­нялим, чи радше задивленим поверх голів смертних у власне безсмертя. У ногах небіжчика сутулився візник-конюх.

Підрум’янене обличчя Сатарпана дихало свіжою юністю. І всі, хто, проводжаючи, кидав позирк на царевича, поспіхом відводили очі й скрушно зітхали. І старі, і малі – скіфи гостро проймалися жалем, бо таки ж не набувся, не нажився ще юний царевич на білім світі.

Червону повозку супроводжували енареї. Вони голосно, по жіночому верескливо причитали, дерли нігтями обличчя, збивали чоботами грудки землі й посипали порохом свої патлаті голови.

За енареями, на певній віддалі, понуривши голову, їхав цар Арсак з челяддю, дружинниками і найближчими родовичами. Серед них знайшлося місце і для Ліподара, якого віднедавна геть усі величали не інакше як скептухом, а поза очі, – царевим зятем. Із Канітою за ці дні моло­дець так і не бачився. Здавалось, царівна зумисне старанно намагаєть­ся уникати зустрічі з ним. Зате броднику випала нагода ближче позна­йомитися зі звичаями й побутом кочівників.

Протягом сорока днів кортеж, який супроводжував Сатарпана в його останній путі, побував у кількох десятках найвелелюдніших стійбищ сакасаїв. Скрізь його зустрічали однаково. Назустріч поспішали вожді й сивоволосі старійшини, низько кланялися небіжчикові, а ще нижче царе­ві, згадували діяння юного царевича, його звитягу в битві з македон­янами. Сповнившись скорботи, надрізали вуха, чи пробивали долоні стрі­лами. Свою кров проливали за того, хто не пожалкував ані крові, ані власного життя, б’ючись із македонянами за майбуття Скіфії. І ці само­поранення здавалися Ліподарові відвертішими й промовистішими, аніж показні сльози.

Слідом за вождями зустрічати поховальний кортеж виходив простий люд. Приносили щедрі наїдки, різали овець і коней, краяли сири, роздавали бурдюки з кумисом та бузою. Вгощали царя, вгощали дружинників та челядь. Що мали найліпшого, – віддавали енареям, щоби смерть обходила їхнє стійбище стороною. За ситою вечерею поминали царевича добрим словом.

Далеко за опівніч подорожні прихиляли голови на розстелені сідла побіля багать. А з ранковою зорею лаштувалися в подальшу дорогу. І так з дня у день чотири довгих декади.

За уявленнями скіфів та сколотів сорок днів душа небіжчика перебувала на землі поряд з людьми, куштуючи коливо на тризнах, приймаючи знаки прощання кревних та родовичів, які вели свій рід від Колаксая, а тому звалися царським племенем – сакасаями.

Сороковий день застав кортеж у Правобережжі, у родовому уділі Хараспа – брата царя Арсака, – що межував із землею сколотського племені прекрасноджерельних. Отут, понад повноводним Гіпанісом, ви­пало Арсакові проводжати молодшого сина на Небо.

Енареї довго чаклували, нишпорили степом з вербовими прутиками в долонях. Нарешті вказали місце. Раби-гети взялися до роботи. Одні копали катакомбу, чимось схожу на бабакову нору велетенських розмі­рів, інші волами тягали від річки стовбури віковічних дерев, вправно обтісували сокирами колоди, готували деталі дерев’яного зрубу, який мав перетворити простору погребальну нішу на подобу підземної горниці. Енареї дзиґами крутилися поміж рабами, втовкмачували, що і як, занадто повільних та незугарних нещадно шмагали нагаями.

Голосило жіноцтво. Стіною обступивши різьблений саркофаг, з ого­леними акінаками стовбичили насуплені мужі.

До вечора похилий хід-дромос[1] і поховальну камеру на­дійно закріпили дерев’яними зрубами й обшили зсередини дошками. Сонце скочувалося до заходу, вказуючи, що небіжчику час вирушати в потойбічне царство.

Арсак, Харасп, Агар і Ліподар повернулися обличчями до саркофагу. Царевич лежав на лускатому нашивному панцері, що був на ньому в останній земній битві і мав прислужитися у потойбічному житті. Енареї зодягнули красеня юнака в дорогий червоний каптан, щедро розшитий золотом і бусами та опушений лискучим хутром, і в такі ж червоні ногавиці[2], заправлені в чобітки з турячої шкіри. У талії каптан стягував широкий наборний пояс. До пояса з правого боку були начеплені акінак і кинджал у парадних, окутих золотом піхвах. Зліва, під ви­тягнутою рукою, покоївся позолочений горит, доверху набитий стрілами. Груди прикрашала масивна нашийна гривна-пектораль, зап’ястя – браслети, паль­ці – перстні з магічними каменями-оберегами. Здавалось, царевич зібрався не на той світ, а на власне весілля.

– Прощавай, Сатарпане, – здушеним, надламаним голосом проказав Арсак, торкнувшись тремтячими пальцями щоки сина. Зняв з пояса вилиту із золота чашу роботи боспорських майстрів і вкинув її у скриню, яку енареї поставили біля підніжжя саркофагу.

– Будь багатий і щасливий там... І про нас... не забувай.

Цар круто повернувся на п’ятках і відійшов, зсутулений і враз по­мітно постарілий, поступаючись місцем братові.

– Прощавай, небоже...

У скриню-скарбницю сипались двуручні чаші, нашийні гривні, брас­лети, перстні, платівки-тотеми, золоті монети тощо. Кожен родович, кожен дружинник спішив віддати небіжчикові щось цінне, щоби не розгнівати його душу та й не осоромитися перед содругами. А ще – щоб пам’ятав і завжди незримо перебував з ними, живими, допомагаючи у важку хвилину.