1.32

32

Зійшло сонце, розбудило мужів з провалля сну. До сонця зводили руки в щирих молитвах. Скіфи раділи, мов діти, що залишилися живими, що смерть оминула їх у кривавій битві. Скіфи дякували небу-Папаєві й сонцю-Колаксаєві, і своїм незримим духам-охоронцям. Скіфи потягува­лися, тамували прогірклу спрагу підкислою бузою, занурювали обважнілі голови в холодну воду лиману.

По тому з’явилися енареї. Мужі сумирно почимчикували за ни­ми на бранне поле. Усю здобич, яку лише можна було там надбати, виз­бирали ще звечора. Живі поверталися в долину над лиманом, щоб відда­ти останню шану полеглим. А загинуло їх у жорстокому бойовищі чимало. Часто доводилося розгрібати цілі завали, де змішалися, переплелися, спеклися кров’ю і свої, і чужі, і оружжя, і коні. Часто доводилося мечами розсікати-розділяти тих, котрі й по смерті продовжували ду­шити один-одного й повростали посинілими пальцями в набряклі шиї. Часто доводилося, відвертаючи набік погляд, просто притрушувати дерниною те криваве аморфне місиво плоті, що вгрузло в землю, перетолочену копитами тисяч коней.

Македонян недбало відкидали вбік, зло відсікаючи їм десниці, щоби їхні злі духи, не прийняті ні небом, ні землею, не  мали чим мстити. Своїх виносили й рядами складали на чистому місці в сріблясту ковилу. За тією працею не зогледілись, як почало вечоріти.

Ховали полеглих за звичаєм, перейнятим від осілих сколотів. Зносили небіжчиків на велетенські ватри. Поховальні ватри палали весь вечір, під саме небо вибухаючи снопами іскор. Дими тягнулись на захід, услід за сонцем, і був то добрий знак. А як згас останній промінчик сонця, як згасли-припали сивим порохом курганоподібні попелища, степовики понесли до них у башликах рідну землю. Сипали й сипали, а за першими надходили другі, треті, десяті...

І знову цілісіньку ніч вирувало веселе, хмільне гульбище. То скіфи на свіженасипаних курганах справляли тризну по полеглих. А на тризні не місце сльозам та печалі.

Прийшов новий день – і обтяжені здобиччю сколоти, хто водою, хто комонно, потягнулися в отчі україни.

А скіфи рубали дерева в болотистій заплаві й складали посеред степу височезний зруб. На чубку зруба справні теслі ще до полудня настелили свіжовистругану дощату площадку. На ній зладнали вівтар з викорененого пнища столітнього дуба.

У полудень із Саю прибули древні авхати – жерці бога-воїна Батраза. Вони привезли в критій повозці старожитну реліквію – височезний меч зі зчорнілої від жертовної крові метеоритної криці. Той меч рахувався іпостаттю бога Батраза, той меч уособлював дух войовничих синів степу. Вбитий вістрям у дерев’яну чашу-вівтар, бог-Меч високо вознісся над степовим безкраєм. Бачили його й сотні бранців, зігнані скіфами до зрубу. Розширеними від жаху очима вдивлялися вони в чорнокрицеве громаддя, що затуляло сонце. А авхати, обступивши святилище, давніми гімнами-піснеспівами починали вершити криваве жертвоприно­шення найгрізнішому з богів, який дарував перемогу над македонянами.

І знову щедро лилася людська кров. І знову скіфи радісно ревли, салютуючи богові-Мечу акінаками, викупаними під час битви у крові во­рогів. І до знемоги тупотіли ногами в ритуальних танках. І тут ось, перед богом, влаштовували ритуальні змагання на силу та хвацькість.

А по тому втретє цілісіньку ніч довкола святилища вирувало гуль­бище. Цього разу вшановували переможців. І цар, і скептухи нечувано щедро частували своїх дружинників і натовпи ополченців дорогим ел­лінським вином, кожного за звитяги його. Тут таки тисячники добирали з ополченців кращих із кращих, які особливо відзначилися в битві. Вони мали поповнити неабияк поріділу царську дружину.

Зубожілі, з кожним роком дедалі більше утискувані общинники радо вступали в когорту царських воїнів. Годуватися з царського столу, не журитись завтрашнім днем мріяли всі ті, кому доводилося день у день зі світанку до смер­ку гнути спину на багатія за кружало підпліснілого сиру, бурдук прокислого молока, баранячі маслаки, півбашлика пшениці чи потерту одежину з чужого плеча. Ота, дедалі зростаюча соціальна диференціація, зубожіння й закабалення общинної верстви кочівників у корені підрубували могутність Великої Скіфії.

Скіфія трухляві­ла, як віковічний дуб, що доживає свої останні роки. Вирушаючи на війну з македон­янами, лише кожен п’ятий общинник міг похвалитися своєю причетністю до кінних лучників; з пішців лише третина ще мала власні акінаки й сякі-такі шкіряні панцери. Панівна ж маса нинішніх ополченців, котрі оце п’яно горланили пісень, смакуючи дармовими вином і м’ясом, седмицю тому у надії на ратну здобич запродали душі багатіям в обмін на коней і зброю. Тре­тина з них дійсно збагатилася і тепер сподівалася на трофейну зброю й обладунки виміняти трохи коней та овець. Третина поверталася в свої злидні зраненими каліками. А третина згубила в борні навіть те, що позичила, й по поверненні мала перетворитися на довічних наймитів, закріпачених боргом.

Скіфи не замислювалися над завтрашнім днем. Скіфи раділи із ниніш­ньої перемоги.

На четвертий день по бойовищу, коли скіфські раті стали лаштува­тися в зворотню дорогу до рідних стійбищ, розкиданих на просторі неозо­рого надчорноморського степу, Арсак зібрав скептухів та воєвод у царському шатрі. Стояло воно на краю стрімкого кряжу, звідки в сизому мареві обрію можна було розгледіти стіни й сторожові башти Ольвії. Туди, у рідний поліс, одразу ж по битві всім серцем поривався стратег Каллінік. Та повелитель Скіфії, відколи щедро обдарував, утримував елліна в таборі, гадаючи мати з ольвіополіта ще якусь користь. Каллінік не здогадувався, яку саме, проте збагнув, що радці вели мову про нього, тільки-но переступив поріг царського шатра.