1.31

31

Скрізь, куди не глянь, під тисячами великих триногих казанів палахкотіли багаття. А в казанах відварювалася конина. А побіля ка­занів, серед степу, ген поза бранним полем, розсідалися потомлені й виголоднілі мужі. Із дорожних сум викладали на купи пшеничні паля­ниці, тверді кружала сиру-іппаки, сушену рибу, поживне коріння, бур­дюки з хмільною бузою. За виярком сколоти відкупорювали корчаги[1] із сиченими медами. А в серці велелюдного стану, на пагорбі, оточеному потрійним колом очищаючих багать, на розстелених кошмах і сувоях білого полотна розсідалися ліпші мужі, наближені до царя можновлад­ці й витязі. У їхніх чашах пінилося заморське вино, привезене з Ольвії.

Ліподарові випала висока честь – сидіти по ліву руч від повелите­ля Скіфії. По праву вмостився на м’яких подушках цар гелонів Осній, а обіч нього, схрестивши ноги, дихав молодістю царевич Агар.

Честь та бродника не тішила. Почувався незручно й скуто поряд з воло­дарем, перед яким тремтіли й запобігали всі в степовому надмор’ї. Не знав, як і про що вести мову із ним, пильнував, щоби необачним порухом чи словом не роздратувати звеселілого від вина повелителя. Сам пив мало, завбачливо вихлюпуючи зайвий трунок під кошму. Більше налягав із чавкаючими сотрапезниками на наїдки, бо таки добряче зголоднів від ратних трудів. Апетитно рвав зубами й ков­тав ніжне м’ясо молочного ягняти. А поглядом не переставав розшуку­вати Каніту. Вона мала бути десь поряд, адже бачив її побіля царя, коли вирушав у бій. Шукав поміж бенкетувальниками. Шукав поміж виночерпіями і прислугою. Шукав скрізь, куди сягав зір. О, цього разу він упізнав би кохану в будь-якому вбранні. Але Каніти на утчі не було.

Важка Арсакова рука грубо падала бродникові на плече, відриваючи від тривожних думок. Цар дихав смрадним духом в обличчя, щось оглуш­ливо ревів у вухо, відригував, п’яно реготав, бризкав слиною. Мусив усміхатися й підтакувати йому у відповідь, поки спритний Каллінік підливав у цареву чашу хмільний трунок.

Зрештою, коли Осній заснув навпочіпки, а Арсак добряче сп’янів, Ліподар ухитрився вислизнути з-за скатертини з наїдками. Підпирати царя (щоби не завалився набік) зголосився заради содруга Каллінік. Колишній найманець не цурався грубуватих звичаїв варварів. Певно, почувався між цими крутоплечими, немов викутими із криці велетами справжнім му­жем. Сам розлого реготав, грубо ляскаючи могутнього володаря Скіфії по спині, запускав маслаками в ікластих псів чи виночерпіїв, вимагав ще вина для себе й царя і, на скіфський лад, звично жлуктав густе, нерозбавлене вино, кректав од випитого, але не п’янів, а брався вчити сусі­дів горланистих застільних пісноспівів.

Бродник прослизнув за спиною царя і присів біля Агара.

– Царевичу, де Каніта? – трусанув його за плече. 

Скіф пирснув од сміху.

– Що, заскучив за ладою? – п’яно допитувався, грубо обіймаючи за шию й всуваючи в руки чашу з вином, – Не шукай. Ліпше сядь, пий, веселися, як усі. Тепер не сподівайся на злюб з нею. До наступного літа бути вам чужими за поконом сакасаїв.

Від тієї мови чаша випала з рук Ліподара. Сторопів на хвилю. А далі дужо струсанув царевичем.

– Та що ти таке верзеш, Агаре? Чи вино скаламутило твій розум? Адже нині твій батько привселюдно оголосив, що віддає Каніту за мене. То де ж вона, Агаре? Хочу принести їй радісну вість. Хочу бачити її, царевичу. А ти ж знаєш, де вона, – по очах бачу, – знаєш.

– Сядь! – із притиском повторив Агар і обома долонями пришпилив молодця до землі. – Чи ба, як розійшовся. Звісно, я знаю, де вона. А що з того? Тобі не можна туди. Енареї не пустять ні тебе, ні мене... Та не дивись на мене так. Охолонь. Я не маю наміру лукавити з тобою. Ложе з’єднає вас освяченим жерцями злюбом не раніше, ніж через рік. Так розпорядилися боги.

Ліподар покірно вилив у горлянку чашу вина. Оторопіло кліпав. А пог­лядом молив содруга роз’яснити.

– Вона допомагає енареям споряджати в останню путь полеглого Сатарпана, голосить і проливає сльози за братом... Нехай собі, а нам, мужам, поки ллється вино і бринить застільна пісня, негоже підпускати до серця журу.

Від цієї звістки Ліподар остаточно протверезів.

– Але ж... але ж він рідний брат тобі? Невже ти можеш?.. А цар?.. То ж його син?

Агар на хвильку спохмурнів. Біля уст різко окреслилася гірка складка.

– Ти чужинець, герр, тобі невтямки. Хто дав тобі право судити мене й батька? Ми не жони, щоб причитати за полеглими, незалежно від їхнього родства й знатності. Для причитань у богині життя і смерті Артимпаси є спеціальні жерці – жоноподібні енареї. Їм належить голо­сити, рвати на головах волосся, проливати сльози та готувати брата в останню путь, видаляючи з його тіла зайве та покриваючи мерця воском. А ми, – мужі, – і серця наші викуті Батразом із криці. Мудрий і справедли­вий покон сакасаїв велить нам веселощами вшановувати перемогу. А коли надійде час попрощатися з братом, то й тоді, не сподівайся, герре, побачити сльози в очах сакасая. Сльози мужа – кров, пожертвувана убієнному за пролиту ним кров, за те, що взяв на себе смерть, пода­рувавши нам життя. Закарбуй це у серці, Ліподаре, коли прагнеш здобути повагу сакасаїв і згодом причислити себе до царського племе­ні... А тепер, коли хочеш, іди собі, шукай свою Каніту, лише не доймай мене. Дай упитися хмільним еллінським трунком, який допоможе стерти образ брата із серця, допоможе забути, що те крило лучників міг вести в битву я, а не він, допоможе розвіяти із душі всі ті пекучі “чому”. О, те вино. Від однієї думки про нього стає і легше, і весе­ліше. Гей, виночерпію, налий-но мені ще.