1.30

30

Незчисленне море скіфів бурунилося й розступалося на два боки, аби дати прохід загонові бродників та його привідцеві Ліподарові, який віз цареві голову македонського полководця Зопіріона. Чутка про це дій­шла до вух кожного родовитого витязя та простого лучника-ополченця. Усі стікалися до підніжжя пагорба, де розкинувся царський та­бір, щоб бодай одним оком глянути на героя-звитяжця. Скіфи захоплено ревли, вітаючи його появу, і проводжали заздрісними поглядами. А віддалік, за спинами скіфів розкотистими басами перегукувалися сколотські ратники, радіючи звитязі Ліподара, немов власній.

– Гляньте! Та це ж наш! Сколот! Із бродників! Чи ба, як високо злетів?! Слава храброві!

– Сла-а-а!!!

Обличчя Ліподара пашіло щастям. Приємно, хоч і до сум’яття нез­вично відчувати себе в центрі уваги. Хай там що вигукують скіфи, не ставив себе врівень з легендарними скіфськими героями. Кинувся-бо, зневаживши ризик, зі жменькою содругів навперейми Зопіріоновим гетайрам не задля власного прославлення, а в ім’я кохання, котре в ті суворі часи вимагало від воїна бути першим, а отже найжаданнішим.

Розпашілі від бойовища цар із можновладцями-скептухами, воєводами і союзниками гарцювали на баских рисаках, виглядаючи звитяжця біля входу в табір. Серце царя проймалося невгамовною ра­дістю від усвідомлення значення здобутої перемоги. Вона нагадала всьому сві­тові про непереможність Скіфії, а йому, Арсакові, дарувала славу, що затьмарила і призабуті чини легендарного Ідантірса, і діяння Велико­го збирача Скіфії Атея.

Ліподар шанобливо опустив до ніг цареві голову й позолочені обладунки Зопіріона, відступив крок назад і схилив у смиренній покорі голову. Не шукав зухвалооччям зустрічі із очима повелителя, не випинав гор­довито груди, не вимагав щонайбільшої винагороди й частки зі здобичі для себе за звичаєм.

Це припало до душі Арсакові. Вельми припало. Шаноблива покора й відданість, виявлені звитяжцем, промовисто підкреслювали зібранню гонорових скептухів і князів підвладних племен, хто тут є справжнім володарем і переможцем. Цар ковзнув поглядом по здобичі, відтак зу­пинив його на відкритому вольовому обличчі бродника.

– То це ти?! – вражено вигукнув, упізнавши Ліподара. – Якої вина­городи вимагатимеш цього разу?

– Жодної, – тріпнув чубом Ліподар. – Те, чого жадало моє серце, ти дарував мені, коли поєднав батьківським благословенням із коханою. Із того дня найбільша винагорода для мене – вірно служити тобі, мій повелителю.

Скіфи схвально загули. Ба, і в Арсака чи не вперше потепліло в очах од непідкупної щирості Ліподарових слів, а в душі зродилася симпатія до цього хороброго, шляхетного серцем і насправді не корис­толюбного, а щиро відданого юнака.

– Коли так, візьми собі найкоштовніший скарб зі здобутої в битві здобичі – голову македонського намісника. Виточи з неї чашу – на всіх бенкетах відводитимуть найпочесніше місце найхоробрішому з хоробрих, хто носитиме на поясі чашу з черепа Зопіріона. Кращі витязі Скіфії вважатимуть за честь проситися в твою дружину, ходити в походи та бит­ви під бунчуком того, хто переміг у двобої македонського полководця й успадкував його силу.

Ліподар на хвилю знітився. Голову Зопіріона він віз цареві на оз­наку перемоги і геть забув про те, що для кочівників вона становила якусь особливу цінність. Від думки, що доведеться носити отой бридкий облисілий череп на своєму поясі, розгублено закліпав очима й запереч­ливо похитав головою. А як трохи оговтався – знайшовся на гідну відповідь:

– Хто я, могутній повелителю, щоб привласнити собі те, що куплено кров’ю й здобуто потугою ратей твоїх? Твоя тверда десниця вела нас до перемоги. Не я, а ти, мій могутній володарю, виніс вирок Зопіріонові. Я став лише вістрям твого караючого меча. Тому й не смію прийняти те, що, волею богів, які дарували цю перемогу, належить лише тобі.

– Чаша з черепа цього зухвальця беззаперечно займе достойне міс­це на царському поясі, – заусміхався Арсак, – Тоді тебе, витязю, за звитягу віншую шоломом македонського полководця та дарую право не скидати його навіть у присутності володаря Скіфії.

І знову схвально загули скіфські привідці. А Арсак повагом розгладив пишну бороду. Але враз зсупив брови.

– А втім, негоже скіфові чіпляти собі на пояс чашу з черепа того ворога, якого він особисто не переміг у чесному двобої. Це суперечить покону. А цар мусить свято стояти на сторожі поконів та звичаїв, які заповіли нам боги та пращури, – ковзнув поглядом рядами соратників, повчаю­чи й водночас попереджаючи скептухів, котрі щодень більше прихилялися серцями до еллінських уподобань та нововведень.

Під проникливим поглядом царя можновладці поспіхом хилили голови, ховали очі. Один лише муж з царевого почету – ольвіополіт Каллінік – дивився, як і дотепер, відкрито, бо не здогадувався про прихований під­текст речниці володаря.

Завваживши присутність стратега Ольвії, Арсак просвітлів від якоїсь нової думки. В очах грізного повелителя спалахнули бісики, уста розтягнулися в оскалі ситого хижака.

– Та й навіщо мені пустопорожня макітра недолугого полководця за­морського царя? – насмішкуватим тоном продовжував після паузи, – Чи здобув він бодай одну перемогу? Щось не чув про те. Худорідний і нікчемний той полководець, який вигрівається вдома в той час, коли його цар щоденно водить воїв у битви й помножує свою славу щораз новими перемогами. Мені без потреби цей самовпевнений хвалько, який споді­вався, уподібнюючи себе до великих царів, спробувати перемогти нащадків Таргітая. Ганьба для повелителя Скіфії почепити на пояс чашу з черепа такого недолугого полководця. Нехай повертається до свого царя. Либонь, Олександр Македонський превельми зрадіє скіфському подарункові.