1.29

29

Ядро македонської армії – важкоозброєні пішці-фалангісти – вишику­валися вздовж берега в довжелезну колону, яка нараховувала вглиб шістнадцять рядів. Таку глибоку побудову непросто було розсікти навіть славнозвісному клину скіфських катафрактаріїв. Фаланга чудово проявила свої переваги в битві з Атеєм, подарувала Олександрові пере­моги над персами, і нині, на глибоке переконання Зопіріона, мала остаточно зламати скіфську могутність.

З фронту фаланга вселяла страх, з фронту вона здавалася непоборним шпичастим монолітом. Так насправді й було, адже кожен солдат у фаланзі діяв не самостійно, а як складова частинка єдиного цілого. Плече під­пирало плече сусіда. Передній ряд підпирали ряди задні, озброєні довжелезними піками-сарисами. Піки покоїлися на плечах тих, хто стояв попереду. Вони створювали мертвий простір, зупиняючи і вершника, і пішця, перешкоджаючи супротивнику зійтись із фалангістами в близькому бою грудьми до грудей.

І обійти фалангу з флангів теж було непросто. Адже тягнулася вона ген не на одну сотню ліктів. Спробуй обійди. Вісім років тому цар Атей спробував, чим іс­тотно послабив центр. І поки на флангах спалахнула відчайдушна різанина, фаланга розміреним одностайним натиском підім’яла під себе основу скіфської раті. Після того залишилося лише ввести резервні ескадрони грецьких катафрактаріїв, і тодішня битва перетворилася на побоїще.

Зопіріон був учасником не однієї перемоги над скіфами та гетами, які перейняли від скіфів тактичні основи ведення війн. Розгортаючи армію, Зопіріон живо уявляв панораму та перебіг майбутньої битви. Ратний досвід і полководницький талант допомагали йому на кожний можливий хід Арсака готувати контрхід. Мудра передбачливість стратега звела до мінімуму слабкі місця фалан­ги. Її фланги прикрили маневрені загони гетської і трибалської кінно­ти. Вони мали достатньо довго стримувати юрмища скіфських лучників, поки об фалангу не пощербиться броньоване ядро супротивників. Тил – найвразливіше місце – надійно прикрила широчінь лиману. Його не перейдеш убрід, а перепливти не дозволять меткі фракійські лучники, густо розставлені при самій воді.

І нарешті Зопіріонів найбільший козир – дві тисячі добірних вишколених катафрактаріїв, набрані з фессалійців і македонян, очолені безстраш­ним Ліконом, сином Антипатра. Корпус панцерної кінноти перекриє цареві Арсакові шлях до втечі і заверне скіфів на сариси фаланги, як колись завернули в котел вояцтво царя Атея.

Зопіріон холодно осміхався й величніше розправляв плечі. Гордо обводив поглядом своє грізне військо. У перемозі над варварами не сумнівався. Про які сумніви могла йти мова, коли всі переваги схилялися на його бік. Намісник Понту мав вигіднішу стратегічну позицію, непереможну фалангу, вишколених солдатів, більшість з яких мала досвід пере­можних зіткнень зі скіфами, і зрештою, чітко розроблений стратегічний план бою. Цебто, він заклав усі підвалини майбутньої перемоги. А що мали варвари – лише чисельну перевагу, та й ту незначну, і більш ні­чого.

Зопіріон не любив спокушати богів, будуючи подумки далекосяжні плани на майбутнє. Але ж нині, у передчутті доленосної перемоги, дум­ки мимоволі поверталися до подальшого плану завоювання Скіфії. І найдоцільнішим після розгрому скіфського війська полководцеві вида­валося таке: негайно посадити пішців на трієри й за кілька днів ви­садитися в Саї – серці степової Скіфії. А вже потім, як закріпиться у Скіфії, можна буде затягнути петлю на шиї Ольвії. От тільки флот чо­мусь досі не з’явився, і від наварха не надходило жодної вісточки. Це насторожувало. Інтуїція підказувала бувалому полководцю, що з флотом сталося щось лихе. Але розум знаходив логічніше пояснення, мовляв, його посланці не зуміли прослизнути крізь скіфські заслони до наварха й передати йому наказ про передислокацію. Утім, думки про флот не відволікали намісника Понту від головного. Зопіріон спокійно очікував атаки варварів.

А що ж скіфи? Вони, виявляється, теж чекали.

Арсак мружив повіки й пожовував жовнами. Колись йому довелось на власній шкірі переконатися в могутності супротивників. Таке ніколи не забувається. Не мав цар нині і половини тієї впевненості у власній перемозі, що її мав Зопіріон. Сил зібрав чимало. Але власний досвід і прикра поразка Атея підказували, що силою супо­стата не візьмеш. Тут потрібне було вміння, хитрість, сліпа удача, зрештою.

Скіфська лава вишикувалася за три стрелища від македонян. Ватаги юних відчайдухів виклично наскакували й відкочувалися назад. Дражнили. Осипали стрілами. Декотрі гинули від влучних залпів у відповідь. Проте фаланга неначе вросла в піщаний берег. Проте фаланга і не зби­ралася рушати вперед, оголюючи свій тил.

Арсака це дратувало і непокоїло. Основою тактики фаланги, наскіль­ки він знав, завше була рішуча лобова атака по всьому фронті. Він го­тувався до цього. А ворог, бач, навіть не збирався залишати вигідну стра­тегічну позицію. Зопіріон виявився мудрішим, ніж він гадав. У боро­тьбі з набагато маневренішими скіфами Зопіріон оперся на інші якості фаланги: на її стійкість та зцементованість. І своєю поведінкою він немов кидав виклик йому, синові Великого Атея: “Ну, чого ж ти зупи­нився? Хочеш помірятися зі мною силами – нападай. Адже ось він я”.

Арсак покусував губи, але нападати не поспішав. Наїжена сарисами фаланга за умови зіткнення лоб у лоб, сила на силу, була тими жорна­ми, які на протязі одного дня могли перетерти все його військо. Близько п’ятнадцяти тисяч кремезних сарисофорів, допоміжні маневрені полки пелтастів і пращників, а ще кінний полк гетайрів, а ще поріділі кількатисячні загони фракійських лучників і мечників – го-го, таку силищу не здолаєш одним махом, не зіштовхнеш навальним ударом у воду лиману. А однак, якось мусив їх здолати тими силами, які вда­лося стягнути з обводів Скіфії. Сил тих, відверто зізнавався собі, мав не настільки багато, щоб можна було, не остерігаючись наслідків, кинути їх у лобову атаку, як батько Атей, і спробувати зламати хребта тій триклятій фаланзі.