1.28

28

Зопіріон не вельми зважав на те, що скіфи й ольвіополіти рішу­че налаштувалися на перемогу. Зопіріон не збирався отак зразу програвати. О, бувалому в бувальцях полководцеві діставало глузду, щоб знайти вихід із ситуації, яка тимчасово перехилилася не на його користь.

Мозок македонянина працював чітко. Він мав, найперше, зберегти армію. Здійснити це в умовах оточення здавалось нереальним. Отож, за­лишався відступ. Годі було й думати про організований збройний про­рив через розбурхане море варварів удень. Вирвати ядро армії з оточення міг лише швидкий марш-кидок під прикриттям темряви.

Зопіріон кисло посміхнувся своїм роздумам. Чи ж не отак самі­сінько поспіхом уночі втікав Дарій Гістасп на чолі добірних підрозді­лів зі свого укріпленого табору, обложеного скіфами? То що ж, уподіб­нитися персові? О ні, це найбільша ганьба для македонянина. Та з нього відкрито глузуватимуть і в очі неславитимуть і цар Олександр, і найостанніший з його скалічених ветеранів, ба, навіть необстріляні юнаки на батьківщині шкіритимуть зуби й глумливо тицятимуть у нього паль­цями. Ні, відступати, як малодушний перс, намісник Понту не збирався. Він мав вивести військо з оточення не для втечі, а задля того, щоб розгорнути його на вигідній стратегічній позиції й зійтися з варварами грудьми до грудей. О, тоді він покаже їм, чого варта македонська фа­ланга.

Опівночі македоняни вишикувалися в похідні колони й, прикриваючи­сь кіннотою, вихлюпнулися на торовану дорогу, що вела до поселень хори при Березанському лимані. Застати скіфів зненацька не вдалося. Вони налетіли з двох боків, збивали вершників стрілами й сулицями, тіснили піхотинців. Ніч наповнилася оглушливим брязкотом зброї, людським криком, іржанням коней, звуками похідних сурм і бойових рожків.

Лава македонян залізолатним тараном прорвалася з некрополя в чисте поле та нестримно набирала швидкості. Поки одні підрозділи спливали кров’ю, розчищуючи попереду дорогу й прикриваючи фланги, інші підтюпцем долали шлях від лиману до лиману. Не збавляючи темпу, котилися польовою дорогою ці­лісіньку ніч.

А скіфи не відставали. А скіфи наскакували з усіх боків. І сипа­ли, сипали стрілами, скроплюючи дорожний пил гарячою кров’ю. Ніздрі степових витязів хижо роздувалися. Суворі нащадки Таргітая спрагло жадали пити й випоювати свої акінаки кров’ю ворогів. Шлях відступу македонської армії всіювався щомиті новими трупами.

Лише над ранок, коли густий туман, народжений паруючими водами Березанського лиману, укрив плато непроглядною білою імлою, скіфи вгомонилися й зникли з очей.

Солдати полегко зітхали й падали на землю, хто де стояв. Висна­жені багатогодинним маршем, вони потребували бодай годину перепочин­ку. Солоний піт заливав очі, мокрі, мов хлющ, просочені їдким багнистим пилом, потом, туманом, смердючі туніки поприлипали до давно немитих тіл, ноги гули від утоми, ломило спини від кірас і важких по­хідних мішків. У серцях не залишилося ні злості, ні страху, одна втома, що розливалася по тілу знеможеним збайдужінням.

Але Зопіріон не дав солдатам ані хвилини перепочинку. Адже кожна згаяна мить зменшувала шанси на перемогу. Зопіріон вибрав відносно рівну ділянку відкритого піщаного берега й віддав наказ підрозділам шикуватися у фалангу. Вусебіч від неї пірнули в туман вивідники. А вниз, за водою, галопом понеслися до Бористеніди кілька десятків катафрактаріїв з особистої гвардії намісника. Вони мали привести на допомогу флот, що блокував вихід із Гіпаніського лиману. В час вирішального бою Зопіріон хотів мати флот під рукою, так, про всяк випадок.

Усе прорахував наперед досвідчений намісник Понту. Тільки не міг він знати, що саме у цей час його флот тане на очах, позбавлений манев­реності й затиснутий у гирлі Гіпаніського лиману сотнями вертких лодій-довбанок, з яких безстрашно дерлися на абордаж сколотські мужі.

Поспішний відступ македонян, який усі сприйняли за втечу, спов­нив серця ольвіополітів новою хвилею тріумфу. Каллініка підхопили на руки й понесли на щиті на агору, де зібралися майже всі городяни.

Агора вирувала, кипіла, сміялася й плакала від щастя.

Стратегові заледве вдалося вгамувати пристрасті. Він довго стояв з піднятою рукою, просячи слова й щасливо мружачи очі від усенародної любові й слави. Коли ж дочекався тиші, не говорив зайвого:

– Народе Ольвії, ти відстояв незалежність рідного полісу, своє майбуття. Честь і слава тобі за це. Але македоняни ще не подолані. Вирі­шальна битва в цій війні ще попереду. Я хочу бути там, хочу віддячи­ти повелителю Скіфії і порадою, і мечем, хочу на власні очі бачити, як останній завойовник навіки ляже кістьми в цій землі. Хто зі мною – проголо­суйте. 

У повітря знялися сотні рук. Усі без винятку мужі жадали разом зі скіфами переслідувати ненависних македонян. І штовхала їх на це не лише ненависть, а й бажання збагатитися коштом захопленої здобичі.

– А хто ж залишиться пильнувати Ольвію? – насупив брови стратег.

Мужі збентежено заозиралися один на одного: “А й справді, – хто?”

– Дозволь мені, Каллініку, – ступив уперед Леанакт. – Застарий я для стрімких гонитв-переслідувань та великих бойовищ.

Стратег шанобливо поступився, даючи місце обіч себе знаному й ша­нованому в місті воїнові.