1.27

27

Звуки похідних сурм розбудили зі сну сонце. Звуки сурм розворушили македонський табір. Солдати, не снідаючи (полкові лікарі забороняли набивати кишки перед боєм, а командири повчали: на порожній шлунок моторніше воюється), шикувалися в сотні, формували ударні загони. Обслуги каменеметів розпочали бомбардування стін. Зопіріон, гарцюючи на огирі, віддавав останні накази командирам штурмових загонів. По тому вихопив з піхов позолочений меч-копіс з дзьобатим руків’ям у формі голови олімпійського орла – подарунок царя Олександра, – відсалютував ним у повітрі й спрямував вістрям на непокірний поліс.

Громоподібний клич стряс землю і небо. Кількома повноводними ріка­ми, оминаючи завмерлого на підвищенні полководця, завойовники рушили на приступ. Поміж людської комашні котилися велетенські неповороткі гелеполи, дріботіли коліщатами дощаті черепахи, що ховали під захисними панцерями потужні залізолобі тарани, а чи стінні бури. На закутий у кам’яні лати, гордий еллінський поліс накочувалася не галаслива вар­варська орда, а розмірено насувалася броньована, скоординована армада, грізний поступ якої, здавалось, ніщо не зуміє зупинити.

Зопіріон не змінив стратегічного плану завоювання полісу. План був продуманий і на ділі вивірений у перший день приступу. Питання про те, чи вдасться підкорити Ольвію уже не виникало. Поліс от-от мав впасти. Завоювання його було справою на півдня-день. І хоч часу намісник Понту, на перший погляд, мав доволі, насправді він поспішав. Непо­коїло погрозливе мовчання Степу. Скіфів Зопіріон не боявся, мав-бо чималий досвід боротьби з ними, набутий і під час масштабної кампанії проти Атея тому вісім років, і під час походу до гирла Дунаю років три тому, коли рештки скіфів були частково перебиті, частково витіснені за межі новоутвореної провінції Понт. Але знову зустрітися зі скіфами в бойовищі обачний македонянин прагнув тоді лише, коли його армія зможе обіпертися на укріплене місто, з’єднане морськими комунікаціями з тилом.

Ольвія ще оборонялася, а Зопіріон уже мріяв про подальші завою­вання. З такою стратегічно вигідно розташованою та надійно укріпленою базою, як Ольвія, за захоплену здобич можна буде поставити під знамена свіжі тисячі фракійських, іллірійських, еллі­нських та малоазійських найманців. Частина армії, посаджена на тріє­ри, піднімається уверх Бористеном, частина просувається суходолом. Навальний удар – і столиця Скіфії в руках намісника Понту. Поставити варварів у економічну й політичну залежність завдяки вдало спланова­ній операції вдасться ще до зими. Гарнізони, розміщені в найважливіших стра­тегічних пунктах, жируватимуть на захоплених запасах збіж­жя, отарах і табунах худоби. Скіфи ж за зиму охляють й, хоч-не-хоч, будуть змушені визнати над собою владу царя Олександра і його прославленого намісника Зопіріона. А тоді залишиться останній хід. Повертаючись із переможного походу на Схід, цар над царями Олександр приєднає цар­ства колхів[1], синдів і меотів та вступить на терени Боспору. І хто, як не Зопіріон, допоможе йому тоді усмиряти останнє зі східних цар­ств, коли поведе назустріч повелителю ойкумени своїх фалангістів, по­силених допоміжними полками, набраними з фракійців та скіфів. Гм, і хто зна, чи не допоможуть йому всі ці звитяги стати в державі першим після царя, а в недалекому майбутньому, – Великим намісником Сходу, – коли богорівний Олександр вирушатиме на підкорення диких народів Заходу.

О, мрії-мрії, без вас життя втрачає свій смак, перетворюючись на нудотно-сіру вервечку захланних буднів. Той не живе, хто не мріє. І не ризикує. Однак, спершу потрібно втопити у крові цю триклято-вперту Ольвію.

І Зопіріон не щадив ні солдат, ні високих міських стін, що могли придатися у майбутньому. Десятки таранів і бурів розтрощували їх на очах, розширюючи проломи. А в проломи вривалися ті, кому судилося загачувати їх власними трупами. А по трупах дерлися ті, кому от-от мала посміхнутися перемога.

Із гелепол на парапет зіскакували щораз нові штурмовики. Обіч, стіну обліпили десятки драбин. І скрізь-скрізь поміж зубцями заборола миготіли гребенясті шоломи завойовників.

Ольвіополіти над силу намагалися втримати позиції. Час­тина Північної стіни обвалилася, однак вночі її вдалося забарикаду­вати й сяк-так зцементувати. У хаотичному нагромадженні брил із перемінним успіхом точилися двобої. Основна ж боротьба вирувала поблизу лиману, де тримав оборону Гекатокл, і біля Північних воріт, де оборонців на­дихав на геройство й самопожертву сам Каллінік.

Не менш кривавого характеру набув опір на напівзруйнованій Південній стіні. Усе чоловіче населення бідних кварталів зібралося тут, щоб умерти, але не пропустити македонян. На голови завойовників сипалося камін­ня, горщики, виплескувано чани окропу. Поселенці хори, котрі боронилися пліч-о-пліч із городянами, скидали зі стін підпалені вози, щоб перекрити підступи гелеполам. Гопліти Потамона сікли нападників трофейними мечами, бо свої дав­но затупили та поламали об чужинецькі шоломи й кіраси.

Над Ольвією клубами здіймався у височінь чорний смолянистий дим, затуляючи сонце. Де-не-де гоготіли пожежі, які не було кому гасити.

У нерівному протистоянні минула перша половина дня.

А в полудень кривава драма наблизилася до свого фіналу.

Височезна Кафегетерова башта, розбурена-розтрощена при основі, здригнулася й зі страхітливим гуркотом осіла, погрібаючи в завалі жменьку Потамонових звитяжців, ворожу гелеполу і підрозділ нападників, котрі обліпили ту башту, мов бджоли вощину.