1.26

26

А ніч випала тепла й зоряна. У таку ніч з уст зриваються освід­чення в коханні, у таку ніч мріється про щасливе майбуття, у таку ніч складаються пісні та поезія, у таку ніч погляд із насолодою блу­кає зоряними безкраями, а чутлива душа виповнюється космічною енергією-сяєвом далеких мерехтливих сузір’їв.

А ніч та вкрила Ольвію поховальним саваном, чорним, як найчорніше горе, сповила щільно, немов мерця.

Утім, життя ще пульсувало в залитому кров’ю, проте не скореному полісі. На стіни висипали жінки та діти. Вони поприносили сяку-таку по­живу знесиленим мужам, знесли воду, бинти й цілющі мазі. Вони попри­бігали і своєю появою нагадали, що ще не кінець, що ще потрібно бо­ротися, коли не за себе, то бодай за них.

Матері, сестри і жони не потребували командирів. Вони очищували стіни від трупів, збирали зброю, стріли, свинцеві й кам’яні кулі для пращ і монанконів. Вони тягали каміння і цебра із цементуючим розчи­ном, допомагаючи мужам укріплювати проломи й барикадувати завали. Вони оперезувалися македонськими мечами й брали до рук македонські дротики, уподібнюючись амазонкам. Вони вважали за краще померти на заборолі поряд зі своїми мужами, аніж пізнати на собі бруд­ну наругу переможців, нечувано жорстоких навіть у хтивих забавах.

Мешканці Ольвії готувалися зустріти новий день у всеозброєнні. Насправді вражаючою здавалася сила їхнього духу, адже кожен, хто зали­шився на стіні, усвідомлював, що прийдешній день стане останнім днем його життя.

Стратеги і таксіархи, яким вдалося вижити й не ослабнути від ран, зібралися в Епідаврієвій башті, де можна було не остерігатися неспо­діваної нічної вилазки македонян. Сиділи на щитах, знеможено поприхи­лявшись спинами до заборола. Зболеними, охриплими від крику й надламаними від безнадії голосами радили раду із Каллініком. Воєвода втомлено під­пирав голову здерев’янілими від перенапруження руками. Рік із заплю­щеними очима, над силу видобуваючи з себе слова:

– Перерахувати і наново поділити на десятки й сотні тих, хто ще здатний тримати зброю... Відчинити склад із храмовими запасами провіан­ту й наситити людей... Гекатокле, знімай рештки своїх бій­ців і займай позицію у прибережній частині стіни... Жіноцтво зодяг­нути в чоловіче вбрання й ратні обладунки і розставити вздовж Західної стіни, щоби в Зопіріона, бува, не зродилась спокуса розпочати приступ ще й з третього напрямку. Залишиш із ними, стратегу, тямковитого таксіарха і з десяток гоплітів. У разі приступу, порадиш, нехай закріпляться в приворітних баштах і живими до рук ворогу не даються. Розлючені македоняни не панькатимуться з полоненими, я знаю... Леанакте і Потамоне, бороніться як зможете. Додати людей вам не маю. Північна стіна гола, Теоксен загинув, Гетесагор при смерті... На воротах залишиться Ліподар зі скіфами... Я триматиму оборону в центрі між ним і Гекатоклом... Пошліть когось до наварха. Нехай залишить біля себе мінімум мужів. Решту, включаючи веслярів, – сюди. Кіль­ка сотень свіжих бійців необхідні мені, як повітря, якщо тільки ми розраховуємо завтра втримати місто. А ми мусимо вистояти. Інакше... інакше не можна. Діти наші не пробачать нам поразки... Перекажіть воїнам: з нами Зевс Рятівник. Оповідатимете, ніби цієї ночі він явився уві сні стратегові Каллінікові й пообіцяв врятувати Ольвію від руки завойовників.

– Але ж це неправда, богохульство. Боги розгніваються.

– Перекажіть! – з притиском повторив Каллінік. – Це має підняти дух ополченців. А боги – боги, як завжди, змовчать. Або ж... або ж якраз зглянуться і вигублять супостатів з лиця землі... Ідіть. І знайдіть хоча б годину-дві на сон. Це теж наказ.

Крекчучи, перевтомлені мужі поволі позводилися на ноги.

– Леанакте, залишися на хвилю, – тихо проказав Каллінік.

Стратеги залишилися наодинці, не рахуючи Ліподара.

– Леанакте. Маєш зробити ще одну справу. Збери жерців, не воїнів. Перенесіть скарбницю полісу й храмові скарби в Нижнє місто і закопай­те в одному з закапелків кварталу рибарів. Сподіваюсь, жодному маке­донському псу не спаде на гадку розшукувати їх у найубогішому кварталі. Ви­падкових свідків – знищ. Про місце схрону мають знати лише я, ти і два-три жерці… Ще одне. Коли македоняни увірвуться в місто, і подальший опір не матиме сенсу, відводь рештки людей у порт. Нехай наварх організовує евакуацію. Молодь садовить на бойові судна, решту – на рибальські шаланди. І нехай відходить угору Гіпанісом під захист сколотських хліборобів. Зопіріон може знищити нас і зрівняти з землею Ольвію, як його цар спустошив нашу метрополію[1] Мілет. Але наші діти повернуться, і поліс відродиться із руїни. Хай там що, а Ольвія існуватиме, допоки довколишні хлібороби матимуть потребу обмінювати плоди своєї праці. Я прикриватиму відступ і зроблю все можливе, щоб якнайдовше затримати завойовників.

Хвилину обидвоє мовчали, пройняті трагізмом долі.

– А якщо македоняни вдеруться в місто з півночі? Адже тобі завтра доведеться захищати втричі протяжнішу стіну, і хто зна...

Каллінік розуміюче кивнув головою.

– Що ж, тоді я рятуватиму людей від винищення. Якщо залишуся се­ред живих. У будь-якому разі, Леанакте, не занапащуй своїх бійців намарне. Як відступатимемо, відгородимо Нижнє місто від Верхнього барикадами. Там, якщо трапиться найгірше, дамо об’єднаними силами останній бій завойовникам. Там стоятимемо на смерть, поки наварх Ксенокл на відпливе з жонами й дітьми на безпечну віддаль.