1.25

25

Інженерні підрозділи Зопіріонової армії метушилися і вдень, і вно­чі. Тепер, коли вода водосховища не загрожувала стихійно зруйнувати їхні насипи, македоняни працювали з упертою гарячковістю. Не зважали навіть на постійний обстріл ольвійських каменеметів, рівномірно розставлених по периметру стіни. Не рахувалися з втратами. Полеглих на місці присипали землею упереміш зі стовбурами дерев і надмогильними плитами некрополя. За наказом Зопіріона македоняни засипали балку, яка захи­щала підступи до Північної стіни, одразу в п’ятьох місцях. Широкі на­сипи старанно втрамбовували, зверху мостили тесаним камінням і глад­кими дубовими дошками. Вороги готували шлях для височезних гелепол і добірних штурмових загонів.

Ольвіополіти не мали змоги перешкодити широкомасштабним інженерним приготу­ванням. Ольвіополіти лишень понуро відраховували дні: п’ять, чотири, три, два, один. Напруження перед боєм сягнуло апогею. Не хотілось ні їсти, ні спати. Натомість усе єство виповнювала якась дикунська, тваринна жага боротися й убивати.

Останню ніч перед приступом ольвіополіти провели на стіні. Сиділи на щитах, поспиравшись спинами на зубчате забороло й упокоївши руки на раменах сусідів. Співали пісні про давніх героїв і колишні звитяги еллінів, співали браві гімни, з якими загони найманців бадьоро вирушали на службу до повелителів далеких заморських країв, згадували давні епічні пісноспіви прабатьківщини Іонії, і нові, створені співцями рідного полісу. Пісня братала представників різних соціальних верств, стирала грань відчуження між повноправними громадянами й тими, яких прирівняно до них у правах лише нещодавно завдяки наполя­ганням Каллініка. Навіть вчорашні раби проймалися рішучістю битися до кінця. Дарма, що керував ними не патріотизм, а інше міркування. Кожен відпущеник усвідомлював, що в разі перемоги македонян лише змінить свого власника, але так назавжди й залишиться “річчю, яка розмовляє”. За днів рабського животіння кожен з них мав заповітну мрію: померти вільним. Тепер вони стали вільними і до щему в грудях насолоджувалися хвилинами вимріяної волі. І тепер вони були готові до останнього подиху захищати, ні, не поліс, в якому спізнали на власній шкірі гіркоту рабського існування, ні, не своїх вчорашніх хазяїв-рабовласників, – зібралися захищати святая-святих – свою, ціною крові куплену волю. Тож і раби співали зі своїми командирами-ольвіополітами. А хто не тямив співати еллінською, той у такт співу ритмічно грюкав акінаком об щит, стверджуючи власну при­четність до полку звитяжців, які насмілилися стати на брань з могутньою ворожою армією.

Співи вщухли далеко за опівніч, коли дрімота зморила геть усіх, хто звечора отримав потрійну пайку харчу й уперше за багато днів зміг насититися.

А вдосвіта македоняни посунули на приступ. До Північної стіни покотилися десятки стінобитних таранів і бурів. За ними зімкнутими рядами рушили піхотинці з довгими штурмовими драби­нами. Важкий поступ піхоти прикривали гетські лучники, висунуті наперед на рубіж об­стрілу. Їхні далекобійні луки скіфського зразка поси­лали хмари стріл, що сіяли смерть серед обслуги настінних ольвійських каменеметів.

Сопучи від натуги, піхотинці допомагали волам, запряженим трикратно по три у внутрішню раму, котити височезні шестипоперхові гелеполи, вищі од найвищих ольвійських башт. Формою споруди нагадували усічені піраміди. На горішніх площадках десятки лучників готувалися до нищівних залпів. З висоти гелепол ольвіополіти перетворилися для них у беззахисні мішені. І кожен залп нападників вибивав з лав оборонців десятки найхоробріших.

А втім, смерть не лякала безстрашних. Вони нехтували пасивним ви­чікуванням під прикриттям заборол. Вони діяли. Вони вмирали під об­стрілом, проте також посилали в зімкнуті лави нападників зливу стріл, дротиків, каміння й горщиків із запалювальною сумішшю.

Ліподар тримався поряд із Каллініком. Його сотні знахо­дилися внизу, у резерві, бо були силою, яку стратег притримував на крайній випадок. З цим Ліподар погодився, але сам навідріз відмовив­ся залишити соратника й відсиджуватись у безпечному місці, коли інші зі зброєю у руках відстоюватимуть своє право на життя. Бродник бачив, що воля до боротьби в серцях ольвіополітів значною мірою тримається на авторитеті й особистому прикладі їхнього привідці. Того й тримався обіч, аби прикривати власним щи­том від випадкової стріли чи дротика.

Удвох перебігали від укриття до укриття. Підбадьорували людей. Зорганізовували їх до рішучішої відсічі. Разом з простими ополченцями, нехтуючи небезпекою отримати стрілу в груди, підважували скуті попарно ланцюгами кам’яні брили й скидали їх із заборола на сховані під дощатими навісами бури, які вгризалися в основу стіни, або на тарани, які стрясали її розміреними ударами. Брили пролом­лювали навіси й трощили тих, хто знаходився під ними. А содруги, тим часом, кидалися на підмогу іншим воякам, які висували за стіну широкі мідні сита й перехиляли в них казани з окропом. Сита рівномірно “розсівали”-ошпарювали дощем пеку­чих бризок ворогів на значному просторі. Однак нападників сунуло настільки багато, що зупинити їх зусиллями нечисленних оборонців було попросту неможливо.

– Каллініку, поглянь, вежа на колесах уже на греблі! – схвильовано закричав у вухо стратегові бродник.

– Бігом туди! – вигукнув Каллінік у відповідь, проштовхуючись до воріт.

Торованою дорогою, що вела до головних воріт Ольвії, насувалася масивна гелепола. Трактом котити її було не так важко, як свіжими насипами на інших ділянках штурму. Відтак, найвеличніша “флагманська” гелепола, споруджена спе­ціально для захоплення воріт, дещо випередила своїх “сестер”, котрі, похитуючись на нерівностях, зі скрипом повзли до стін.