1.24

24

Потягнулися виснажливі дні облоги. Ольвіополітам вони здавалися вічністю. З кожним днем зростало нервове напруження. Передчуття чого­сь страшного й неминучого гнітило дедалі дужче.

Облога докорінно змінила традиційний уклад життя громадян. З непосидючих та безжур­них балакунів ольвіополіти враз перетворилися на неговіркі суворі тіні, які коротали час або на міських стінах, або ж у власних двориках, наг­лухо замкнутих від зовнішнього світу. Завше велелюдні вулиці спорожніли, з них взагалі зникли жінки, діти й раби. Лише на агорі, Рибному ринкові й припортовій площі не було де кроку ступити від сили-силенної люду, зігнаного лихоліттям з довколишніх поселень під захист міських стін. Вулиці і вдень, і вночі міряли кроками чатові. Кожен квартал охороняли від розбійних посягань “свої”, головно, лисуваті й сивобороді. Молодші несли службу на стінах. Раз на день, по відбутті годин військової повинності, мужі товпилися біля державних складів, де отримували добовий пай збіжжя, риби, вина й олії на всю сім’ю. І кожен день ольвіополіт просив сусіда-соратника: “Не забудь про моїх, якщо завтра не повернуся зі стіни”.

На разі неочевидна опозиція аристократії, очолена патріархом найвпливовішого ольвійського роду Еврисивіадів Сіріском, до часу схилила голову перед радикально налаштованою більшістю, на яку опи­рався Каллінік. Народна розправа над Гекатеоном, племінником зда­валося б усемогутнього епоніма Сіріска, по суті, спровокована й схвалена стратегом, змусила багатьох відчути себе незатишно. Двори аристократії охороняли озброєні до зубів приватні раби. Однак, до відкритої конфронтації ще не доходило. У переважній масі знать не схвалювала пропозицій Сіріска і дедалі уважніше прислухалася до речниць нового лідера Леократа. Він стояв на протилежній до Сіріска по­зиції тісної співпраці з Каллініком. Обґрунтовував її тим, що лише авторитет і рішучі дії стратега здатні організувати народ на дієву оборону полісу, а отже захистити аристократичну партію від зовніш­нього ворога, і, що не менш важливо, від внутрішнього, цебто зброй­ного розбою доведеної голодом до відчаю голоти. Партія Леократа об­ростала новими прихильниками щодень. Керовані далекоглядним вождем, її члени органічно вливалися в структуру оборони полісу, займаючи командирські посади в підрозділах ополчення. Політичний імідж, набутий Леократом і його прибічниками, надійно захищав їх від набурмосених і відверто ворожих поглядів, якими найчисельніша й найрадикальніша партія полісу – “патріоти” – проводжали ще вчора всемогутніх златолюбних епоніма, архонтів і чиновників чільних полісних магістратур.

Трансформація полісного ладу від аристократично-олігархічного до радикально-демократичного еволюціонувала невловимо, проте незворотньо. Негайному усуненню епоніма, архонтів й віджилих політич­них інститутів дня вчорашнього перешкоджала лише облога, яка вимага­ла мобілізації всіх громадянських сил для оборони міста, а внутрішньополісні проблеми відсувала далеко на другорядний план.

Тим паче, самому Каллінікові було не до політичних ігор. Він спав по кілька годин на добу, та й то тільки тоді, коли перевтома валила з ніг. Решту часу днював і ночував на стінах, намагаючись цілеспрямовано й ефективно протидіяти македонянам, котрі невмолимо дедалі тугіше затягували петлю на шиї Ольвії.

О ні, македоняни не виснажували оборонців щоденними приступами. Йшла друга декада облоги, на протязі якої ще не відбулося жодного кривавого зіткнення. Це, однак, не додавало радощів й заповзяття ольвіополітам. Македоняни не сиділи, склавши руки. За стінами Ольвії й ген далі у таборі завойовників від світанку і до світанку вирувала кипуча діяльність.

Віддалік, у таборі, македоняни будували десятки стінобитних таранів і бурів, а також гігантські гелеполи[1]. Таких облогових машин Ольвія зроду-віку не бачила. Вони і смішили неповорот­кістю, і відлякували громіздкістю й грізним виглядом. Проте мало хто з ольвіополітів, за винятком Каллініка й небагатьох бувалих у бувальцях гоплітів, усвідомлювали, наскільки могутні й нищівні ці неповороткі на перший погляд механізми.

Спочатку ольвійські стратеги ще тішили себе сподіваннями, що вузькі, найбільш укріплені ділянки воріт якось зможуть витримати натиск найсучасніших стінобитних машин і вишколених полків найхороб­ріших у світі солдатів. Та надії їхні розвіялися, коли стало очевидно, що Зопіріон готує широкомасштабний приступ.

А розпочали македоняни приступ з руйнації греблі. Ще на дру­гий день облоги вони погнали до греблі навпроти Західних воріт юрбу полонених з лопатами й кайлами в руках. Каллінік, – а він передбачав і боявся, що супротивник чинитиме саме так, – негайно поспішив до Західних воріт.

– Що чинитимемо, Потамоне? – суплячи брови, питав поради в бувало­го істрійця.

Колишній найманець-перекотиполе стояв обіч на парапеті надворітньої стіни, довго жував жовнами, виважував у серці слова відповіді.

– А що нам залишається, стратегу? Потрібно націлити на них наші каменемети, дати наказ лучникам і...

– Боги! Але вони такі ж елліни, як я і ти. Невже я мушу віддати наказ ольвіополітам розстрілювати беззахисних ольвіополітів, які ще кілька днів тому жваво торгували на агорі своїм збіжжям, шкірами, шерстяними тканинами, сиром, м’ясом та медом, а потім до ве­чора товпилися в крамницях ремісників? Це жорстокість, варварство.

– Прикро, та це єдино можливий вихід. І половина з них вар­вари й напівелліни, хоча суті це не змінює. У нас немає виходу: або ми їх переб’ємо, або вони зруйнують греблю й спустять водосховище.