1.23

23

Зопіріон мовчки слухав звіти воєначальників. Сидів понурий і від­чужений, втупившись поглядом кудись удалечінь. Ті, хто знав полководця, боялися бачити його таким. Бо коли жвавість духу залишала Зопіріонове тіло, а в очах не зоставалося нічого, окрім холоднечі та порожнечі, він міг, навіть не глянувши на того, хто провинився, наказати йому: “Умри”. А наказ є наказ. Отож воєначальники намагалися бути вкрай лаконічними, доповідаючи про результати попереднього “промацування” міцності оборонної системи Ольвії.

Зопіріон мовчав. Подумки порівнював звіти з тим, що бачив на власні очі. Був по філософськи спокійний, оскільки пам’ятав першооснову науки про взяття міст, яка недвозначно вістила, що з маршу укріплені міста не здобувають. А однак, за зовнішнім спокоєм, глибоко всередині крилося глухе внутрішнє роздратування, що каламутило ясність думок.

Зопіріон порухом долоні обірвав чергову доповідь.

– Як можна захопити Ольвію? – обвів крижаним поглядом воєначальників.

– Говори ти, – тицьнув пальцем у найближчого.

– З суходолу Ольвія напрочуд вдало захищена природними рубежа­ми. Штурмові загони неможливо розгорнути для вирішального широко­масштабного приступу по всьому периметру стін. А скупчення підрозді­лів на греблях навпроти міських воріт веде до надто великих втрат. Адже ольвіополіти безугаву обстрілюють їх стрілами й кулями каменеметів і пращ з висоти башт. Тому я вважаю, що основний удар слід завдати з боку лиману. Потрібно відволікти сили ольвіополітів на ділянки оборони воріт, а потім несподівано для них висадити в гавані численний десант.

– Я проти! – підхопився на ноги наварх.

– Говори, – сухо проскрипів Зопіріон.

– Підступи до міста з боку лиману охороняє ольвійський флот. – Для того, щоб увійти в порт і висадити десант, потрібно повністю зни­щити їхні галери. А здійснити це в умовах обмеженого простору практично неможливо.

– Але ж ольвійський флот майже вдвічі менший за наш?! –  здивовано вигукнув Лікон, син Антипатра.

– Це правда. Й у відкритому морі я б, не вагаючись, негайно ата­кував його. Однак у мілководному лимані будь-яка чисельна перевага зводиться на­нівець. Тут немає місця для тактичної побудови, вільного маневру­вання, можливості охоплення ворожих суден із флангів. У лимані немож­ливо вести військові дії всім флотом одночасно. Діяти ж розрізнено проти флоту досвідчених у морській справі еллінів може собі дозволити лише самогубець. Ольвіополіти знають у лимані всі течії, відмілини та проходи. Ми ж будемо змушені просуватися навмання, цебто майже наосліп. Кілька ольвійських трієр, зайнявши вигідну стратегічну позицію на підходах до гавані, зможуть затиснути нас між піщаними відмілинами й перехресним вогнем послідовно знищувати одне за одним наші судна з десантними загонами.

– Досить, наварху, – схвально хитнув головою Зопіріон. – Твої аргументи звучать переконливо, бачу, породжені не страхом, а прагматизмом. Ми – воїни Олександра Великого – звикли брати міста з суходолу, і не існує на землі народу, який міг би супернича­ти з нами у цьому вмінні. А флот потрібен мені, щоб відрізати Ольвію від моря, а згодом, щоб вивезти в Понт скарби полісу і храмів, ба­гатства купців і знаті, запаси збіжжя, шкір, хутра, меду, металів, а також тисячі молодих витривалих ольвіополітів, яким за непокору воїнам Олександра Великого уготована доля рабів... Говори ти, Ліконе.

Начальник кінноти випнув груди:

– З Ольвією потрібно кінчати, не гаючись. Наскоки скіфів стають дедалі дошкульнішими. Легка кіннота, яка прикриває наш табір з боку сте­пу, зазнає втрат не менших, ніж піхотинці штурмових загонів. Полко­водцю, я вважаю за потрібне найперше отруїти водосховище, яке живить питною водою Ольвію. Відтак, навпроти воріт і Південної ділянки сті­ни варто негайно розпочати нагортати земляні вали врівень із висотою башт. Рабів для цього в Бористеніді й поселяннях хори ми захопили достатньо. Коли вали зрівняються зі стінами, ми навалимося од­ночасно і з півночі, і з заходу, і з півдня, та легко прорвемо оборо­ну.

Лікон згорда озирнувся на соратників, упевнений у дієвості свого стратегічного плану. Однак Зопіріон не поспішав схвалювати про­позицію начальника кінноти. Зопіріон розмірковував, і поки те трива­ло, виструнчені й позаклякалі воєначальники лише німотно перезиралися.

– Діятимемо ось як, – раптово випірнув із задуми полководець. – Ольвію з двох сторін захищають від неприятеля балки. Але ж і наш табір із флангів надійно захищають від скіфів ще глибші болотисті балки, що простяглися до самого лиману по периферії некрополя. Незахищеним залишається лише тил, звідки будь-якої миті скіфи можуть завдати дошкульного удару в спину. Ліконе, щоб цього не трапилося, бери-но своїх катафрактаріїв[1] і гіпотоксотів[2] та з’єднай верхів’я балок ро­вом і укріпи валом. Цього, гадаю, вистачить, щоб стримати натиск скіфів, допоки Ольвія не опиниться в наших руках. А щодо запропоно­ваного тобою плану облоги, то він має і вади. Не варто недооцінювати ольвіополітів. Хто, кажеш, керує їхньою обороною? Мій ко­лишній воїн, найманець-дезертир? О, ці корисливі еллінські найманці. Не даремно цар Олександр не довіряє їм і жене маршем в авангарді армії не з огляду на вишкіл і стійкість у бою, а радше задля того, аби очистити Елладу від потенційних бунтівників. Усі елліни одна­кові, усі намагаються бунтувати, укладаючи таємні змови з одрисами та скіфами. Дяка богам, що в моїй армії їх не більше тисячі... Ліконе, на те, щоб насипати вали, згаємо не один день. Коли ж вони будуть зведені, ольвіополіти здогадаються спустити водосховище. Та за одну ніч знищать плоди багатоденної праці. Такий прорахунок принизить полко­водця наймогутнішого з царів у очах ольвіополітів і інших припонтійських еллінів. Мені ж потрібна перемога швидка й славна, здатна устрашити багаті еллінські міста Боспору. Отож, слухайте й карбуйте в серцях своїх, бо вам незабаром належить стати намісниками в Ольвії й інших еллінських та варварських містах Скіфії. Цар Олександр, коли скорював непомірну гординю неприступного Тіра[3], подав нам приклад, гідний наслідування у віках. Я – його соратник і учень – діятиму так, як діяв би наш славетний цар, опинившись під стінами Ольвії.