1.22

22

Македоняни вперто грюкали держаками мечів у масивні дубові ворота. Ольвіополіти відмовчувалися, чекаючи, поки роздратування не­проханих гостей сягне апогею. Довго чекати не довелося. Закликавши всі можливі прокляття на голови еллінів, обурені македоняни заходилися розвертати коней. Наостанок їхній старшина погрозливо загукав:

– Ну що ж, не хочете відчиняти по доброму, – ми розворушимо ваші зади ударами тарану!

Пожовуючи жовнами, Каллінік неквапом виступив з-за зубця заборола. Слідом за стратегом на парапеті стіни вишикувалася лава гоплітів. Їхні начищені до блиску панцери спалахнули на сонці, засліплюючи очі сто­ропілих від несподіванки послів.

– Гей там, унизу! Хто ви такі, і чого вам треба!? – грізноголосо оз­вався стратег.

– Я Лікон, син Антипатра, посол непереможного Зопіріона – наміс­ника Понту і полководця царя Олександра.

– Непереможного?.. Ти ба? – глумливо перепитав Каллінік під друж­ний регіт гоплітів.

Посол побуряковів. У його тоні забриніла зверхня погорда.

– Авжеж, глухуватий елліне, саме непереможного. Владу царя Олександра і його високородного намісника Зопіріона визнали всі західнопонтійські міста від Аполлонії[1] до Тіри[2]. Одна лише Ольвія у своїй безумній гордині не поспішає скоритися волі царя Олександра й увійти в склад провінції Понт. Зопіріон, полководець царя Олександра, прибув, щоб нагадати вам, що чекає на тих, хто насмілюється кинути виклик Македонії. Він велів мені переказати таке: якщо до полудня ви не розчините ворота, гостинно вітаючи свого нового намісника-повелителя, то до заходу сонця непереможний Зопіріон увійде в ваше місто по ваших трупах. Я сказав.

– Ольвія – вільний, ні від кого не залежний поліс. Була ним, і залишиться довіку. Якщо ж твоєму Зопіріонові так кортить знищити Ольвійську державу і приєднати місто до свого намісництва, нехай спершу спробує розчинити ці-ось ворота. Однак, присягаюся тобі Зевсом Сотером, силоміць здійснити це ще не вдавалось нікому.

– Ха-ха, наївний елліне, ти, вочевидь, погано знаєш македонян, коли віриш у те, що нас здатні зупинити ворота й стіни твого міста.

– О ні, самовпевнений Ліконе, сину Антипатра. Я, Каллінік, син Евксена, колишній десятник із тисячі Касандра. Я прослужив не один рік у арміях царя Філіппа, а згодом і в Зопіріона. І повір – я усві­домлюю, що вам підсилу, а що ні. А от намісник Понту, вочевидь, уза­галі не знає, хто такі ольвіополіти, коли тішить себе мріями про легку перемогу. Передай йому речницю народу Ольвії: Зопіріоне, заби­райся геть, звідкіля прийшов, якщо не хочеш знеславити своє ім’я поразкою ще ганебнішою, аніж поразка царя Філіппа під стінами Візан­тія. Я сказав.

Каллінік з погордою обернувся спиною до послів. Захоплені без­страшністю стратега, гопліти дружно вдарили списами об щити. Ольвія прийняла виклик.

Македоняни розпочали приступ одразу на двох напрямках. Тарани й облогові машини підтягли одночасно до Північних і до Західних воріт. Утім, менша частина штурмовиків мала завдання, радше, роззосере­дити й відволікти на себе підрозділи оборонців, аніж цілеспрямовано й уперто, не зважаючи на втрати, сунути напролом. Основний удар Зопіріон націлив на Північні ворота. Тут, менше ніж за годину, роз­горілася запекла борня.

Загрюкали, випускаючи смертоносні снаряди, десятки палінтонів[3] і монанконів[4]. Кам’яний град, настільки щільний, що змітав усе на своєму шляху, змусив оборонців укритися за заборолами. Тим часом, македоняни підкотили таран. Ворота й стіни здригнулися від гулких розмірених ударів.

– Гетесагоре! – закликав Каллінік, щойно вигулькнув на парапеті стіни над ворітьми. – Спускайся вниз до резервного загону. Негайно розпочинайте розбивати мури найближчих дворів та замуровувати воротній проліт зсередини. Нанесену шкоду компенсуємо власникам свинцевими статерами. До вечора щоб і натяку не залишилось на те, що в цій стіні існував прохід. А я, тим часом, спробую знешкодити таран.

Захищаючи рідне місто, ольвіополіти не відали страху. Під зливою стріл і кам’яних снарядів вони енергійно жбурляли вниз каміння й горщики із запалювальною сумішшю. Та тарану і його обслузі це не завдавало бажаної шкоди. Залізолобий таран, підкочений впритул до воріт, був прикритий зверху міцно збитим двосхилим дерев’яним наві­сом. По ньому з гуркотом скочувалися надвобіч колоди та камені, скинуті згори. А від вогню дошки навісу надійно захищав шар густо наліпленої вологої глини. Таран гупав і гупав, відраховуючи останні хвилини життя міста.

Збадьорені македоняни посунули з драбинами вперед. І – пали під шквалом стріл, дротиків та кам’яних куль пращників. Тих небагатьох, яким вдало­сь добігти до стіни, зустріла пекельна купіль паруючих окропу й оливкової олії.

Атака захлинулася. Рештки авангардного загону штурмовиків під прикриттям навісів-черепах поспіхом відкочувалися назад. Залишалось знешкодити таран. Гопліти опустили долу кільканадцять гаків-гарпунів на довгих міцних жердинах. Воїни зачіпляли їх за краї навісу, а потім дружнім зусиллям рвучко тягли на себе. Заповзятливих відчай­дух, очолених Каллініком, щільним перехресним вогнем прикривали лучники з приворітних башт. А вправлялися вони з далекобійними скіфськими луками незгірше, ніж самі кочівники.

Зусилля гоплітів-атлетів невдовзі виправдали себе. Окремі дошки навісу не витримували й відривалися. У прогалини негайно лилися струмені кипу­чої олії й летіли горщики із запалювальною сумішшю.