1.21

21

День випав не по літньому похмурим, дощовим. Дощ почався ще вночі і лише зі сходом сонця почав потроху вщухати.

З-за стін Ольвії долинав приглушений гул. Місто давно не спа­ло. Ще на зорі загони громадян, очолені десятниками й сотниками, протупотіли вулицями до завчасу розподілених між ополченцями ділянок міських стін. На крайній, найвищій точці міста, де над урвищним берегом водосховища здіймалась увись масивна Епідаврієва башта, Каллінік зібрав воєначальників на військову раду.

Командний пункт стратег обрав не навмання. Епідаврієву башту було висунуто якнайдалі вглиб ворожого степу. Вона служила тим наріжним каненем, що зпаював у цілісний моноліт Північну й Західну стіни. Башта на­гадувала титана в зубчатій короні, який розкрилив руки-стіни, нама­гаючись захистити місто з двох найгрізніших напрямків: північного і західного. Найвища, наймасивніша, найгрізніша з вигляду, Епідаврієва башта першою грудьми зустрічала крижані пориви Борея, снігові буревії, хмари швидкокінних варварів. На ній ні вдень, ні вночі не склеплювали повік гопліти міської сторожі. Тут першими помічали дими з віддалених придорожних сторожових веж хори. І коли на Епідаврієвій башті спалахувала величезна смоляниста ватра, і починали лунати протяжні, гулкі звуки мідного била, Ольвія знала – насуваються вороги. Скільки б і які нападники не приступали до стін полісу, Епідаврієва башта завжди опинялася в епіцентрі борні. І повсякчас залишалася найнеприступнішим бастіоном у системі оборони Ольвії. О, цей горішок, що своїм гордим виглядом немов кидав виклик: “Спробуй, захопи мене!”, був не по зубам варварам. Марна справа намагатися бодай приступити до неї. Башту з боку степу прикривало глибоке водосховище. Ану ж спробуй перепливи його під градом стріл і кам’яних снарядів.

Каллінік одразу оцінив переваги башти. Перебуваючи тут, стратег міг і тримати перед очима всю систему оборони, і безпосередньо брати участь у борні.

Македонський табір ще спав, коли на поклик Каллініка на вершині башти зібралися кремезні мужі в блискучих панцерах і гребенястих шо­ломах. На їхніх вольових обличчях читалися відвага й готовність бороти­ся до кінця і з честю вмерти за поліс. Каллінік тепло усміхнувся в душі. Ні, він не помилився, коли особисто обирав цих мужів.

– Стратеги та таксіархи[1]. Он перед вами ворог. Це не невмілі вар­вари, необізнані з наукою облог. Це македоняни – перед їхнім організованим натиском упали найстійкіші міста Еллади. Вони залили вулиці кров’ю й випалили вогнем нашу праотчу метрополію – Мілет. А тепер дійшли і до Ольвії. Пам’ятаймо це – маємо подвоїти пильність та відвагу. Мужі-громадяни, народ Ольвії доручив нам керувати обороною полісу. Я знаю, ви готові віддати власні життя за Ольвію. Але мушу перепитати: чи в серці кожного з вас живе тверде переконання в тому, що ми вистоїмо? Кого ятрить сумнів – нехай вийде вперед. Такого командира ще не пізно замінити стійкішим. Нагадую: вам вести воїнів у бій, вам запалювати їх особистим прикла­дом... Якщо ж ви загартували серця і готові до боротьби, то знайте – ми переможемо! Це обіцяю вам я, Каллінік, син Евксена, якого ви проголосили головою колегії стратегів, своїм привідцею. Але, – наго­лошую, – переможемо ми лише в тому випадку, коли ви і ваші підрозділи діятимите організовано і скоординовано, чітко і беззаперечно викону­ючи мої накази. Я сказав.

– Покладайся на нас, стратегу. Ми не підведемо, – за усіх проказав Гетесагор.

Орлиним поглядом окинув Каллінік соратників. Раптовий сумнів стис серце:

“Вони вірять в мене. Зорять, як на бога. А я? Чи ж виправдаю їхні сподівання? Чи ж зумію оборонити рідний поліс? Чи впораюся з надани­ми повноваженнями, з народною довірою? О Зевсе Сотеру, життя і смерть цілого міста негадано опинилися в моїх руках. Допоможи, під­кажи, направ мене, великий боже. Не дай схибити, помилкою прикрою приректи поліс на загибель. Усемогутній Зевсе, благаю, веди мене до перемоги. Сотеру, – врятуй поліс. Порятуй Ольвію...”.

– Стратеги, – Каллінік приступив до зовніш­нього зубчатого заборола башти. – З хвилини на хвилину македоняни можуть розпочати приступ. Куди саме націлять основний удар – не відаю. А тому ми повинні розподілити наші нечисленні сили найраціо­нальнішим чином. Гетесагоре, ти керуватимеш обороною Північних воріт. Це один з найстійкіших наших бастіонів. І найвідпові­дальніший. На них Зопіріон, ймовірно, кине свої добірні полки. Даю в твоє розпорядження половину гоплітів міської сторожі і Першу тисячу ополчення. Розділи воїнів на три частини. З одною оборонятимеш воро­та першу половину дня, друга нехай знаходиться неподалік у резерві, вони змінять товаришів у другій половині дня. Третю розпусти з наказом добре виспатися. Їм обороняти ворота вночі.

– Виконаю, стратегу, – виструнчився Гетесагор.

– Тоді ти й твої таксіархи вільні. Можете йти на відведену вам позицію. Хоча ні. Зачекай. Гадаю, стратегу, тобі не зайвим буде три­мати в голові загальну диспозицію на випадок, якщо мене... на всякий випадок.

– Потамоне, тобі вірю, як самому собі. Знаю і поділяю твою нена­висть до македонян, які окупували твій рідний поліс. Умри ж, друже, але не дозволь їм увірватися в Ольвію. Тобі, стратегу, відвожу не менш відповідальну ділянку – Західні ворота. Вони не настільки добре укріплені, як Північні. Але ж ти воїн, Потамоне, і тобі не вперте схрещувати меч з македонянами. Ти вистоїш, я знаю. Опирайся на гоплі­тів міської сторожі, другу половину яких віддаю під твою руку. Вір і ополченцям – за рідний поліс вони боротимуться, як леви. Розділи їх між трьома таксіархами, щоб свіжі підрозділи були в тебе під рукою і вдень, і вночі.