1.20

20

У тринадцятий день місяця скірофоріона другого літа сто дванадця­тої олімпіади[1], коли ольвіополіти готувалися до першого бою із маке­донянами, у серці Скіфського царства – Саї – зібралася велелюдна рада. Воєначальники, вожді й володарі з просторів Скіфії та сусідніх земель з’їхалися на поклик царя Арсака.

Місце для ради було обрано в східній, незаселеній частині горо­дища. Тут, на піщаних кучугурах, подвійним колом розставили просторі шатра для високородних гостей та їхнього почту. Майдан всередині розрів­няли, встелили цупкими кошмами. Навпроти чотирьох входів, зорієнто­ваних за сторонами світу, розпалили подвійні ватри для очищення тих, хто входив у священне “місце ради”.

Раду розпочали щедрими жертвоприношеннями верховним богам Скіфії. Авхати аж впріли, допоки душили перед ватрами-вівтарями десятки, сотні коней, оленів, кабанів, овець... Арсак не скупився на пожертвування, нама­гаючись здобути прихильність богів і водночас похизуватися перед сусідами й напівзалежними васалами власним багатством. (До того ж із ситим та вміру захмелілим завжди простіше домовитись, аніж з голодним і роздратованим).

У кульмінаційному жертвоприношенні цар брав найактивнішу участь. В особливо врочисті дні та під час здійснення пра­давніх ритуалів був він не стільки царем, скільки верховним жерцем – духовним проводирем народу, посередником між людьми і богами. Так пове­лося віддавна, ще з тих прастарожитніх часів, коли роз’єднаними скіфськи­ми племенами керували не царі й не військові вожді, а верховні жерці. То вже згодом остаточно сформувалася легенда про священні дари й пер­шого богорівного – Колаксая – у старих епічних піснях Пала-царя, – який започаткував царську династію. Мабуть, дійсно, починаючи від нього, Колаксая, авторитет військових вождів настільки пересилив авторитет жерців, що з їхнього середовища постали якісно нові привідці народу – царі. Спершу виборні й обмежені у владі, а з часів Бартатуа[2] та його сина-наступника Мадія[3], – володарі всемогутні й усесильні, які поєднали у своїй, освяченій переказами нового часу особі повноту влади мирської та релігійної.

По завершенню жертвоприношень посеред утрамбованого майдану, ото­ченого шатрами й ватрами, які відганяли злих духів, простелили шкуру бика, щойно принесеного царем у жертву.

Арсак повагом всівся на шкурі, заклав руки за спину й понурив голову у важкій задумі. Закляк так, і очей не підводив, аж поки майдан не залюднився високородними гостями, які поприбували зі своїх країв на запрошення володаря Скіфії.

Коли запрошені повмощувалися на кошмах навпроти царя, Арсак поволі підвів голову. Вдумливо оббіг очима присутніх. Різне читав на їхніх обличчях. Одні зорили поштиво й відкрито, інші схвильовано теребили бороди, треті сиділи напружено, скуто, недоброзичливо блимали з-під лоба то на царя, то на його кремезних дружинників, котрі незрушними, немов вилитими з металу статуями височіли віддалік біля ватр. Скільки облич – стільки й думок прихованих, а що в кожного на душі – пізнати не дано. Залишалось покладатися на розважливість присутніх та допомогу богів, улеще­них щедрими жертвами.

На майдані зібралися володарі сусідніх зі Скіфією країв і племен, виборні князьки сколотських родових гнізд, скептухи ро­дових кланів сакасаїв, привідці інших, асимільованих сакасаями кочових племен. Зібралися з усіх усюд неозорої Великої Скіфії, закликані на раду царем Арсаком. Прибули і друзі, і вороги, бо й ті, й інші поважа­ли могутніх скіфів.

Звівся на ноги Арсак, і над майданом повисла цілковита тиша. Не спокійна, умиротворена, а важка, напружена, грізна. Така тиша буває перед грозовицею.

Мовчали прибульці, і мовчав цар. Лише галуззя потріскувало у ватрах, та вітер доносив з-над річки незмовкаючий передзвін сотень молотів, що вдень і вночі кували скіфам акінаки й сокири.

Та ось тріпнув буйною чуприною кремезний цар. Розправив рамена, розкрилив брови, глянув суворо й звеличено. Заговорив тихо, та твер­до, переконливо, вкладаючи слова не у вуха – у душі слухачів.

– Царі, володарі, високородні лицарі і посли. Нині зібрав вас тут, бо, не лукавитиму, потребую допомоги вашої. Зібрав, сподіваю­чись, що мудрий сусід ніколи не залише без підмоги сусіда, в оселю якого вломлюються чужинці. Зібрав у надії, що перед лицем великої спільної небезпеки ми забудемо давню неприязнь, чвари, образи й суперечки, і всі, як один, купно піднімемося, щоб побороти біду...

Царі, володарі, високородні витязі і посли. Чорні хмари наповзли на Скіфію, чорне вороння кружляє над степом, чуючи велику кров. Численне й грізне вороже військо перетнуло межу скіфських володінь. Степом, який з правіку належить сакасаям, щільними залізними лавами сунуть полки завойовників. Не абияких – тих, чию владу визнали наймогутніші царства ойкумени. Колись скіфську землю сквернили ноги пихатих персів. Нині її топчуть сандалії тих, хто заіграшки розтрощив наймогутнішу в світі державу персів, – топчуть сандалії македонян. Тридцять тисяч вояків веде, щоб підкорити Скіфію, полководець Олександра Македонського Зопіріон. Та це ще пів біди. Ніхто не відає, що помишляє в цей тривожний час сам цар Олександр, син Філіппа. Заморські купці, які завше юрмляться на торжищі бористенітів, подейкують, ніби він з армією перебуває десь у глибинах Азії. Та хто із вас поручиться мені, що саме цієї хвилі, коли промовляю до вас, Олександр Македонський, розбивши Дарія і заволодівши Персією, не вертається додому, ведучи свої залізні полки вздовж Каспія та через перевали Кавказу, щоб ударити сака­саям у спину одночасно з Зопіріоном?..