1.19

19

Ранок видався бляклий, похмурий. Сіялася дрібненька мжичка, прибивала вуличний пил. Небо затягло сизою імлою. Крізь неї час від часу злякано прозирало бліде сонце.

Каллінік піднявся на ноги ще вдосвіта. А сонце зустрічав на ви­сокій башті поблизу Західних воріт. Десь звідти, із заходу мали з’явитися македоняни. Тривожні думки снували в голові воєначальника. Чи добре підготувався, чи все зробив, як слід? Чи нема де прорахунку, помилки?..

Мжичка дрібненькими краплинками осідала на бровах, смоляній чуприні, м’якій борідці. Гіматій лопотів під свіжим подихом вітру. Глибоко в серці ятрилось почуття неспокою, якоїсь підсвідомої триво­ги.

Тут, на башті, Каллініка й відшукав Гетесагор.

– Стратегу, на агорі якесь стихійне зібрання. Гекатеон згромадив з пів сотні  мужів, озброєних списами та щитами, і розпалює натовп палкими промовами. Схоже на заколот, стратегу. Потрібно втрутитися, поки...

Крутнувшись на носках сандалій, Каллінік різко розвернувся.

– Заколот? Коли вороги ось-ось з’являться під стінами? Боги, покарайте безумців...

– Гетесагоре, залишайся тут. Стеж за сиглальними димами. Коли щось запримітиш – я на агорі. Мушу раз і назавжди розібратися з цим Гекатеоном.

Стратег рішуче збіг сходами вниз.

– Ліподаре, піднімай своїх хлопців. І гайда на агору.

Розганяючи поодиноких перехожих, Каллінік на чолі загону сколотів чвалом примчав на агору. Потіснив конем заколотників, спішився. Роззирнувся, потягнув з піхов меч. Звертаючись до натовпу, з замогильним спокоєм поцікавився:

– Що тут відбувається?

– Осуджуємо Каллініка, сина Евксена.

– Хто?.. Ти? – презирливо скривив губи стратег.

– Не я один. Народне зібрання – найвищий орган влади в Ольвії. Чи ти гадаєш, що вже не підвладний волі народу?

Каллінік спідлоба оглянув юрбу. Попереду товпилися Гекатеонові прибічники. З ними не було про що розмовляти. А от позаду напливали дедалі нові хвилі здивованих громадян. Вони впівголоса перемовлялися, випитуючи, що тут відбувається. З огляду на пересічних зівак, Каллінік приглушив гнів. Не варто ув’язнювати заколотників за спиною народу. Такі, як Сіріск, уміло роздують із цього проступку цілий міф про особисту помсту стратега, який через кров співгромадян прямує до тиранії, усуваючи з дороги борців за демократичні свободи полісу.

– Що ж, послухаємо твої звинувачення, Гекатеоне. А там – хай на­род розсудить.

Колишній стратег зловісно посміхнувся.

– Ольвіополіти, знову й знову повторюю вам – Каллінік зрадник, підісланий скіфами. Він зумисне прагне посварити Ольвію з полководцем царя Олександра. Скіфи не бовдури. Їхній задум простий: зачекати, поки ольвіополіти й македоняни знесиляться у взаєм­ній боротьбі, а потім за один раз примучити і їх, і нас. Ольвіополіти, збагніть, лише самогубці можуть закликати до війни з Македонією. Он, сам Каллінік зізнався нам, що на Ольвію насувається тридцять тисяч вишколених вояків, загартованих у боях з військами держав Еллади, фракійських царств та західнопонтійських полісів. Тридцять тисяч солдатів! О боги, та в цілій Ольвії набереться заледве двадцять тисяч мешканців. І більше половини – це беззахисні старці, жінки та діти. П’ять з половиною тисяч мужів ополчив Каллінік. П’ять – супроти тридцяти! Учорашні ре­місники й торгівці – супроти професійних солдатів. Ольвіополіти, і ви сподіваєтесь перемогти?.. Я був вашим стратегом кілька років і запевняю вас – це неможливо! Не воювати, а просити в Зопіріона миру й заступництва від скіфської експансії ми зобов’язані, якщо хочемо вижити. А зрадника Каллініка – у кайдани!

Агора зашуміла. “У кайдани!” – репетувало кільканадцять заколотни­ків, вимахуючи списами. Спантеличені ополченці не знали, що й думати.

Один лише Каллінік зберігав цілковитий спокій. З очей стратега сочилось презирство, у кутиках уст холола гірка посмішка.

Він таки дочекався тиші. Дочекався, поки всі погляди схрестилися на його стрункій, немов вилитій із бронзи постаті.

– Народе Ольвії, народе мудрий і волелюбний, кого зібрався ти слухати? Боягуза, який прагне занапастити нашу державу, а нас, її гро­мадян, повести дорогою рабства? Ольвіополіти, де ж наша гордість, де дівся наш патріотизм? Хто ми: сини рабів, чи вільнонароджених? Громадяни! Невже ви хочете, щоб ваші власні діти прокляли вас, питаючи: “За віщо змалодушили, чому прирекли нас на рабську долю?” Доля рабів – ось що чекає на нас у разі миру з Зопіріоном. Коли не вірите мені, поспитайте біженців з Бористеніди. Ті, хто зі зброєю в руках зуміли прокласти собі шлях до відступу з оточеного ворожими кораблями півострова, сьогодні серед нас. А ті, які покладали надію на мир, уже не люди, а “живі знараддя”.

Нас дійсно мало супроти македонян, проте ми сильні єдністю, якої в їхній різноплеменній армії немає. Нас мало, але я знаю, яким чином можна поповнити наші ряди. Та про це згодом. Найперше, ольвіополіти, маєте остаточно визначитись: чи ви зі мною, чи з боягу­зом Гекатеоном? Він, бачте, нарік мене прихвоснем скіфів. Так от, ніколи нічиїм прихвоснем я не був! І не буду! А щодо скіфів, то їхній цар пообіцяв прийти на допомогу Ольвії. І я йому вірю! Адже, на відміну від нас, еллінів, скіфи ніколи не порушують даного слова. Ви знаєте це незгірш од мене. Гекатеон і йому подібні змушують мене нагадати вам про іншу аксіому. Скіфи нещадні до своїх ворогів. Нещадні скіфи й до тих, хто заодно з їхніми ворогами. Якщо ми відчинимо македонянам ворота, і вони закріпляться в Ольвії, от тоді нас дійсно вже ніщо не врятує. Я готовий керувати обороною, бо впевнений, що в боротьбі із зайдами з-за Істра ми зуміємо відстояти батьківщину. Але коли проти Ольвії, у якій роз­квартируються македоняни, виступлять полчища скіфів, наші дні буде пораховано. І хто з вас ще сумнівається у слушності моїх доводів, бо надто покладається на не­приступність ольвійських мурів, той нехай помізкує: хто годуватиме по­ліс, хто зодягатиме його, хто наповнюватиме його скарбницю золотом?.. Право вибору за тобою, народе Ольвії. Хто за безглуздий і принизливий мир із завойовниками царя Олександра, а відтак, за конфронтацію зі скіфами, хай стає по праву руч від мене. Хто за рішучий опір загарбникам і незалежне процвітання полісу, нехай стає ліворуч.