1.18

18

Народне зібрання тривало. Ніхто не поспішав розходитися. Та й куди йти, адже ось він, стратег, – серце багатотисячної громади.

Сцена спорожніла. Епонім, архонти, голови фіасів і аристократичних родів мовчки займали свої місця в першому ряді театру. Всідалися поряд один із одним, стиха перемовлялися, гадаючи, яких ще прикрощів слід сподіватися від стратега-вискочки.

Каллінік залишився на сцені сам на сам з громадою. Досі він мав лише гімназійне уявлення про ораторське мистецтво, адже був воїном, а не промовцем. Однак підсвідомо відчував, що повинен саме зараз, коли народ розворушений і готовий до сприйняття нового, втілити у життя те, що визріло в душі внаслідок недоспаних, проведених у роздумах ночей. Він знав, що і як має казати. Збагнув – тягнути далі немає сенсу.

Спокійним, упевненим поглядом оббіг театр. Промовляти став просто і щиро, із глибин серця добираючи слова. Без поспіху підвів громаду до усвідомлення того, що без радикальних нововведень не вистояти в нерівній боротьбі з Зопіріоном. Відтак, підвищив голос:

– Даною народом владою, я, Каллінік, син Евксена, наказую розпустити колегію ситонів, як таку, що не справляється зі своїми повноваженнями. Народе Ольвії, обери з поміж себе чесних, гідних мужів, які б контролювали стабільність цін у місті.

Гул подиву пронісся рядами.

Піднята рука стратега свідчила, що він ще не договорив.

– Нам слід законодавчо визначити повноваження і регламентувати діяльність народних представників. Слід узгодити і їхню кількість. Я, Каллінік, син Евксена, виношу на розгляд народних зборів пропозицію обрати від сімох кінців міста по одному представнику, який користу­ється довірою й авторитетом та відстоюватиме інтереси свого кварталу й полісу. Пропоную з цих народних обранців сформувати спеціальну колегію Семи[1] – контрольно-розподільчий орган, який у першу чергу має вжити жорстких заходів проти інфляції та спекулятивних накруток цін на продовольство.

Схвальний скандуючий гамір став відповіддю демосу на пропозицію революційно налаштованого стратега. А в Каллініка затепліло на серці, бо першим на посаду голови новостворюваної магістратури народ вису­нув Теодота, та не тому, що доводився дядьком стратегові, а за відо­мі всім чесноти вдачі.

Ще ширше розкрилив плечі стратег. Зблиснув очима. Увірував – народ підтримає і в головному.

– Даною народом владою, я, Каллінік, син Евксена, наказую власни­кам усіх приватних крамниць здати продовольчі товари за чіткими рин­ковими цінами на державні склади!

– Що?!. Навіщо?!. – обурено залементувала знать.

– Це не конфіскація, а продаж державі. Без цього вимушеного захо­ду полісу не витримати затяжної облоги. Отож, це вигідно всім без винятку.

– Хочеш привласнити всі наші харчові припаси?! Для чого? Либонь, щоб відгодовувати варварів, яких привів із собою?

– Повторюю! – дзвінкоголосо загримів Каллінік. – Усі приватні про­довольчі припаси до завтрашнього дня повинні надійти на державні склади. Я і колегія Семи особисто перевірятимемо садиби кожного. І присягаю – з тими, хто ослухається наказу, розмова буде короткою. А, починаючи іззавтра, з державних складів щодень здійснюватиметься рівномірна роздача добової норми продовольства за кількістю ротів у сім’ях. Наголошую, роздача безкоштовна й рівна, щоб будь-який оборо­нець полісу, незалежно від грошових статків, мав сили якнайдовше захищати Ольвію, щоб організовано уникнути голоду, епідемій, соці­альних конфліктів.

Не встиг Каллінік договорити, як з передньої лави зірвалися мужі в жовтогарячих гіматіях. Наперед виступив опецькуватий Каноб, син Трасидаманта. Бризкаючи слиною, заверещав:

– Ми уповноважені заявити, що твій наказ, стратегу, є нездій­сненним. Державна скарбниця майже порожня через видатки на нещодавно завершене будівництво громадських будівель і на вчорашню компенсацію іноземним купцям. У полісу не вистачить коштів, щоб викупити бодай третину продовольства у приватних власників. А безкоштовні роздачі остаточно підірвуть економіку Ольвії. Поліс просто не зможе відроди­тися після такої самовбивчої фінансової кризи.

У глибокій задумі Каллінік заходився міряти кроками сцену. Цього він не врахував, не міг врахувати.

Зачаївши подих, ольвіополіти невідривно водили очима за стратегом. Що то він вирішить? Це цікавило всіх: і бідних, і середньозаможних, і найбагатших.

Каллінік гарячково шукав виходу. Провести примусову конфіскацію приватної власності не мав юридичного права ні він, ні загалом увесь народ. Це було б посягання на основи світоладу, що могло спричинити кривавий соціальний розбрат. А якраз не розбрату, а єдності домагав­ся стратег усіма можливими засобами.

“Пообіцяти їм виплатити з державної скарбниці за здане пізніше? Та хто ж погодиться із таким? Тим паче, під час облоги, коли хліб дорожчий за золото. Де ж вихід? Де?..”

Раптова думка змусила стратега зупинитися. Міцно вхопившись за неї, він знову розвернувся обличчям до народу:

– Ольвіополіти, нам життєво необхідно взяти під контроль усі наявні в місті продовольчі припаси. Гадаю, кожен із вас усвідомлює, що від цього залежатиме, як довго ми зможемо чинити опір македонській армії. Тому в інтересах усього полісу ми маємо мобілізувати кошти на закупівлю і створення державних запасів продовольства. Я пропоную... ні, даною народом владою я просто наказую от що. Най­перше жерці повинні передати визначені суми відрахувань із храмових скарбниць у державну скарбницю. Адже скарби храмів зібрані не завдя­ки приватній комерції. Вони повністю складаються з приношень грома­дян, тож саме цим громадським грошам у першу чергу належить рятувати ольвіополітів від голодування. По друге, я розраховую на добровільні пожертви заможних ольвіополітів – патріотів рідного полісу.