1.17

17

Щойно зійшло сонце, як юрби людей посунули на Рибний ринок до хлібних, оливних, винних крамниць. Ціни на продукти зростали на очах. Та, розуміючи, що облоги, а відтак голоду, не минути, ольвіополіти не рахувалися з цінами й запасалися всім необхідним.

Утім, свіжий хліб і оливкову олію змогли придбати не всі. Влас­ники крамниць зачиняли двері перед тими, за ким рахувалися борги. А боржників в Ольвії вистачало.

Звідтоді, як Рада затвердила законопроект про гроші, запропонований Канобом, сином Трасидаманта, який зобов’язав заїжджих купців і громадян здійснювати всі торгові операції полісною монетою, число боржників та злидарів в Ольвії зросло майже втричі. Збагатилися міняйли, купецтво, олігархія, державна скарбниця, словом, ті, хто гріли руки на валютних операціях з обміну широко розповсюджених на еллінських ринках електрових монет Халкідської ліги по твердому курсу в ольвійські срібні статери. З того часу нечуване зубожіння звалилося на голови простолюду. Адже їхні мізерні заощадження складалися з розмінної мідної монети. Мало в кого з простолюду за душею водилося срібло. Зате мідяки ні-ні й відкладали на чорний день та про всяк випадок. Грошова ж реформа Каноба, сина Трасидаманта, справді дещо зміцнила полісну срібномонетну одиницю, а попри те набила кошелі знаних у полісі ”грошових мішків” твердим неінфляційним сріблом. Та ота штучна прив’язка до полісного срібла одразу болісно вдарила по розмінній полісній міді. Нищівна девальвація дрібної мідної монети обернулася страхітливим зубожінням та закабаленням простолюду. Падав рівень життя – знецінювалась мораль. Збагачення купки олігархів обернулося соціальним дегресом. Сліпці ті, хто не відає: жебрацьке животіння народу – це надміру просмолений човен, готовий спалахнути від найменшої жарини і миттю піти на дно. Доведені до відчаю борговими зашморгами, громадяни Ольвії дійсно нагадували тієї весняної пори човен із дровами посеред пожежі, готовий вибухнути соціальними заворушеннями й стихійною агресією.

Обурені, роздратовані, занепалі духом громадяни в полудень посу­нули в центр міста, звідки долинали вічеві дзвони. Агора не змогла вмістити всіх прибулих. Довелось перебиратися в просторий новозбудований театр, розташований на терасованому схилі за Східним торговим рядом.

Щільними рядами, впритул один до одного, всідались на лави. Кому не вистачило місця, тіснилися в проходах та вздовж горішньої стінки театру. Збуджено перемовлялися між собою, ділилися слухами та прикрощами.

Народне зібрання гуло, мов розтривожений вулик. Але коли на сцені, де традиційно лицедіяли актори, з’явилися поважні архонти в біло­сніжних туніках і червоних плащах-гіматіях та кремезний стратег у блискучому панцері, у театрі повисла тиша.

Першим узяв слово епонім. Скрипучим старечим голосом повідав про те, що колегія архонтів розділилася навпіл стосовно думки про на­дання стратегові Каллінікові, синові Евксена, особливих повноважень на час війни з македонянами. Тому питання винесено на розгляд народу.

– А до якої думки схиляєшся ти, шановний епоніме? – вигукнув багато одягнений муж із першого ряду.

– Я? – Сіріск на мить збрижив чоло. – Рішучості нашому новому стра­тегові, звісно, не позичати. Гадаю, у цьому вже ніхто з нас не має сум­ніву. Але, здається мені, діє він аж надто рішуче, почасти пере­гинаючи палицю. Нині чинні полісні закони обмежують і суворо рег­ламентують функції голови колегії стратегів. Не ми створювали ці за­кони, не нам їх і змінювати. Та ви тільки гляньте, що коїться. Минув лише один день, як народне зібрання змістило достойного Гекатеона з посади голови колегії стратегів, а на його місце призначило Каллініка. І що ми бачимо? Каллінік, син Евксена, уже встиг повністю прибрати до рук колегію. Він трансформував демократичну магістратуру з шести рівноправних, незалежних один від одного стратегів у подобу апарату вищого командування при єдиновладному монархові. З шести стратегів у оновленій магістратурі залишилися лише два. Кого ж Каллінік поставив на місце звільнених услід за Гекатеоном? Це відо­мий нам усім гімнасіарх Гетесагор – його призначення я схвалюю. Але. Поряд із цим достойним ольвіополітом у склад колегії увійшли якийсь Потамон – безродний найманець-перекотиполе, як я дізнававсь, родом із Істрії. І, – що ще неприпустиміше, – ватаг варварів, яких привів у наш поліс Каллінік. Невже ми, ольвіополіти, дозволимо, щоб під час оборони нашого рідного полісу нами керували негромадяни? Двоє з шести! А на додачу сам Каллінік – ольвіополіт, якому я особисто довіряв би най­менше, ніж будь-кому з вас присутніх... Отож, сумую сказане. Каллінік, син Евксена, диктуватиме свою волю колегії стратегів, а через неї усьому народному ополченню. Нині він вимагає особливих повноважень. Отримавши їх і опершись на військову силу розквартированого в місті загону варварів, він, по суті, на невизначений час перетвориться на диктатора. Боюсь, народе, це прямий шлях до відновлення в Ольвії тиранії. Згадайте статую мого діда Еврисивія перед фронтоном храму Зевса Елевтерія. Згадайте напис, викарбуваний під нею: “Тисячоліть час подбав, щоб насправді не канула в Лету слава подвигу тираноборця Еврисивія, який хоч і не вбив мужа-тирана, однак повернув волю віт­чизні і зробив її народ незалежним”.

Суворим поглядом епонім обвів ряди присутніх.

– Громадяни, невже нам мало тієї остороги?! Невже вдруге спокушати­мемо богів, віддаючи в руки одної людини надто багато влади? Я, Сіріск, нащадок славетного тираноборця, проти надання стратегові Каллінікові особливих повноважень.