1.16

16

У післяполудневий час, коли сонце висіло над маківкою, а спека ставала просто нестерпною, життя в Ольвії традиційно завмирало. Порожніли агора, вулиці, порт. І лише крайня потреба могла вигнати поважного ольвіополіта в цей час з-під затінку дворового портика на вулицю.

Традиційний уклад життя перекреслило одне-єдине слово: війна. Воно бриніло у всіх на устах, воно змушувало серця стугоніти в пришвид­шеному темпі, воно спонукало до дії, руху.

І ніхто не сидів без діла. Новообраний стратег, за допомогою ар­хонтів та інших державних сановників, чітко керував поетапною орга­нізацією міста до оборони. Найперше піднялися в небо сигнальні дими на заміських сторожових вежах, сповіщаючи мешканців численних посе­лень ольвійської хори[1] про небезпеку. Уже менш, ніж за годину по тому, під захист стін полісу почати прибувати перші хлібороби з вал­ками возів із збіжжям, вином, маслом, іншими продуктовими припасами та нехитрим домашнім скарбом. Обіч возів тюхикала худоба, мекали кози, протяжно ревли корови, блеяли вівці. Під вечір, слідом за коло­ністами, шукати прихистку в Ольвію потягнулися околичні сколоти. Каллінік наказав впускати варварів також, і при воротах одразу ділити їх на два потоки: мужів-воїнів та беззахисних жінок з дітьми.

Не припинявся рух і в самому місті. Рибалки знову вийшли в море, щоб запастися рибою. Каллінік, не гаючись, затримав усі торгові галери, на яких знаходилися продовольчі товари. Пояснив ситуацію й тактовно вибачився перед купцями. Відтак, повелів вивантажувати раніше за­куплене збіжжя, засолену рибу, мед, інші припаси на берег. Усі витрати купцям з лих­вою покривали з державної скарбниці – як не як, а погіршувати від­носини з торговими партнерами, здійснивши просту конфіскацію, колегія архонтів не дозволила. І це зрозуміло, адже основними джерелами наповнення бюджету полісу були різноманітні торгові побори, податки та мита.

Коли останній заморський купець, посперечавшись та погнівавшись для годиться, а в душі залишившись цілком задоволеним сумою виплаченої компенсації, вивантажив із трюма зерно, а натомість вщерть заповнив його непродовольчим крамом із портових полісних складів, а відтак, поспіхом піднявся на власне судно й дав драпака, Каллінік зайнявся реорганізацією міського флоту.

Ольвія – поліс мирний і порівняно досить віддалений від егейського епі­центру активності морських війн та прибуткового піратського промислу – мала всього п’ять бойових трієр[2]. У більшій їх кількості просто не було потреби, оскільки від перших днів існування поліс не знав, що таке піратські набіги. Піратські зграї таврів і сатархів з одного краю Понта та фракійців із іншого промишляли поблизу своїх берегів і до Ольвії не доходили. Тож п’яти галер цілком вистачало, щоб контролювати північно-західне узбережжя Понта та час від часу перевозити свіжу заміну гарнізонам ефебів[3], котрі відбували службу, охороняючи храми могутнього володаря Понта Аххіла Понтарха[4] на острові Левка[5] та на косі Аххілів біг[6].

– П’ять трієр замало навіть для пасивної оборони, – хитав головою Каллінік. – Зопіріон має вчетверо більше кораблів.

– Та де ж він їх роздобув стільки? – темніючи обличчям, допитувався наварх[7]. – Адже в порту подейкували, що адмірал Гегелох відбув з усім македонським флотом у Єгипет до царя Олександра, аби вивозити звідтіля скарби Азії?

– Західнопонтійські міста надали, – скреготнув зубами Каллінік. – Не за власним бажанням, звісно, але що вдієш. Коли дійде до сутички, топи їх, наварху, без жалю. Бо хоч команди обслуги на них із еллінів, які щиро співчувають нам, зате вій­ськові залоги укомплектовані добірними македонськими вояками, які прагнуть якнай­швидше захопити Ольвію.

Наварх Ксенокл був рішучим і досвідченим воєначальником.

– З моря ворогам місто не захопити, – запевнив, поклавши руку на рамено стратега. – Будь певен, Каллініку, я зроблю все, щоб цього не трапилось.

У справжнього воїна слово тверде, мов криця. Ксенокл належав до того ґатунку воїнів, якими в усі часи так славилася на увесь світ Еллада. Каллінік лише коротко кивнув головою, стискаючи у відповідь рамено соратника. Як професійний воїн-найманець, він з півслова зрозумів такого ж, як і сам, воїна. І повірив. Адже саме на взаємній довірі, підтримці, взаємовиручці ґрунтувалися взаємини грецьких найманців. Бо лише так можна було не розчинитися, не канути в Лету, а вижити в коловерті постійних війн, у середовищі чужих держав і народів. А в Ксеноклові вгадувався колишній найманець.

“Такий не злякається від одного вигляду “непереможних” македонян” – із задоволенням зауважив про себе Каллінік.

Скочивши на коня, стратег знову подався у Верхнє місто. А в порту не припинялася робота. Під наглядом наварха матроси й майстрові пере­обладнували торгові галери в подобу військових суден. Для більшої міцності борти обшивали новими дошками, для більшої маневреності солдатів зверху добудовували додаткові палубні настили, вантажні трюми частково обладнували під житло, частково заповнювали запа­сами зброї, метальних снарядів, весел, вітрил тощо. Одночасно фор­мувалися залоги суден з довколишніх рибалок, моряків, портових ван­тажників і всіх тих, кому орудувати мечем на палубі галери було звичніше, аніж боротися з ворогами з запаморочливої височіні місь­ких стін.

Що ж Каллінік? Він, не даючи собі й хвилі перепочинку, займався організацією міського ополчення, ділив мужів на десятки, сотні та тисячі, добирав і призначав тямковитих командирів, закріплював за загонами конкретні башти чи ділянки стін. За цією клопіткою працею стратега застукала ніч. Прийшла несподівано. Ще коли сідало сонце, було досить світло. А потім якось непомітно небо заволокли чорно-сизі хмари, і враз геть споночіло. І поки гопліти запалювали смолос­кип, Каллінік нараз відчув, як сильно він стомився за цей предовгий день. Озирнувся на супутника. Ліподар, щоправда, тримався молодцем. Що й казати – витривалості в кремезному, жилавому тілі мав на трьох. Одне слово, бродник – воїн, гартований і тріскучим Морозом[8], і пекельним Хорсом[9], і грізним шумоводдям ікластих порогів. І лише по виразних очах, які розгубили за день жвавість та блиск, Каллінік пізнав, що Ліподар стомився не менше, аніж він сам.