1.15

15

До Ольвії наблизились у полудень. Вона вимальовувалася білою перлиною на сіро-зеленому обрії. Нетутешньою перлиною на тлі неозорих краєвидів Скіфії.

– Он вона – Ольвія! – захоплено вигукнув Каллінік, озираючись на Ліподара. – Моя батьківщина.

Бродник стримано усміхнувся.

– Радий, що наша земля стала батьківщиною для тебе й усіх ольвіополітів.

– О так. Колись, коли мешканці Бористеніди[1] послали запит у метро­полію[2] до оракула[3] Аполлона Дідімського[4], він закликав нас до злагоди з тутешніми варварами, бо лише в злагоді народиться на бере­гах Скіфії моя Ольвія.

– Що, так і сказав? – наївно перепитав сколот.

– Аполлон Дідімський провістив ойкістам[5], серед яких був і мій прапрадід, таке: “Сім – вовк слабкий, сімдесят – лев грізний, сімсот – лучник дужий – дар силою Цілителя; сім тисяч – дельфін мудрий – мир Ольвійському полісу! Я благословляю вас там, я, сам бла­гословенний Летою”.

Ліподар спантеличено почухав тім’я.

– І що воно за мудрування таке? Щось я нічого не второпав.

– О, любомудрі сентенції божества доступні осмисленню лише ос­віченого елліна, – запишавсь Каллінік, самовдоволено всміхаючись. Але, перехопивши позирк Ліподара, відразу осмикнув себе.

– Даруй. Прихований зміст провіщення Аполлона, як повчають стар­ші, зводиться до такого: дружба слабосилих онуків Аполлона Першопрохідця[6] з грізними левами-грифонами Бореєвого[7] краю, – кінними лучниками скіфами, – то безцінний дар Аполлона Цілителя[8] мудрим ольвійським ойкістам. Бог благословляє їх і обіцяє довічний мир та процвітання полісу, нареченому Щасливим!

– Гм. Чудні ви – елліни. Так любите свої отчі міста-поліси, однак, залишаєте їх і вирушаєте в пошуках щастя-долі в чужкраї. І батьківщиною назизаєте вже не матір-Елладу, а мачуху-чужину, яка жалісливо прихистила вас, наче тих сиріт.

– О, не кажи так, Ліподаре. У далекі мандри ойкісти завжди виру­шають з вірою, що несуть світло сонцесяйної Еллади на похмурі й віддалені варварські береги окраїн ойкумени. Як Прометей[9] приніс еллінам вогонь, так елліни несуть світло цивілізації в дикунські краї варварського світу.  Ми не розчиняємося в тих світах, хоч, зау­важ, нас тут дещиця супроти вас, скіфів. А все тому, що ми складаємо поліс – цілісний, замкнутий громадянський організм. А де поліс – там і Еллада, а отже й ми, елліни. То не я вигадав, Ліподаре, то пра­вічна істина. Ще великий мудрець Анаксімандр[10] повчав, що поліс – це мікрокосм, ну як тобі дохідливо пояснити, – це такий собі вулик. Як бджола не здатна існувати поза своїм роєм і вуликом, так і наді­лений повними громадянськими правами еллін не мислить свого існуван­ня поза рідним полісом і його народом.

– А от ми, сколоти, надто любимо волю, щоб обмежувати себе тісни­ми стінами. Оце безмежне небо, несходжені діброви, золотоколосі ниви, ковиловий безкрай – наша батьківщина, свята, украяна нам богами зем­ля. Чого б то мали шукати собі чужої, коли коріння, дідівські могили, вишні боги наші – тут... Кажеш, де поліс – там Еллада. Ні, для нас, сколотів, котрі ходили і за три-дев’ять морів, чужина завше залишати­меться чужиною. А дідизна – то таки дідизна, – зітхнув Ліподар, – Її б не проміняв я на ваш тісний і гамірливий поліс, де почуваєш себе не вільним, спраглим лету орлом, а миршавою метушливою мурахою, котра не відає, що то воно таке – вольная воля.

– Чекай-но, герре! – енергійно запротестував Каллінік, неспроможний далі спокійно вислуховувати просторікування опонента.

– У щирих словах твоїх вчувається радше хибно-наївна обмеженість помислів варвара, аніж прославлена і в Елладі скіфська премудрість. У світі, який ти називаєш вільним, править меч. А в світі, який ми, ольвіополіти, збудували для себе, править закон, править демос. Скіфія ваша залишається дрімучою й первозданно-дикою, як і в най­перший день світотворення. А справедливий демократичний полісний уклад даровано нам світлосяйним Аполлоном. Просвітлені божеством, елліни давно вже живуть за законами, запозиченими, як і вогонь, у Безсмертних Олімпійців[11]. Стала ієрархічна структура полісу, в якому ми перебуваємо, відзеркалює у собі внутрішню структуру всесвіту. Вона гармонійна, а отже єдино правильна. Це, зрештою, визнають навіть деякі ваші найпрославленіші мудреці. Взяти хоча б того сколотського скептуха й жерця Сколопіта, обізнаного з таємним вченням Абаріса, якого саї полонили й продали в рабство на острів Теос, де згодом він прославив себе під іменем Скіфін Теоський[12]. Хіба ж не йому належить філософ­ський вислів: “Аполлон – це сонце; сонце – це гармонія полісного устрою; поліс – це світло цивілізації; світло цивілізації – це пов­нокровне життя; повнокровне ж життя – це Аполлон – творець циклічно замкнутого, ієрархічно впорядкованого макро- і мікрокосмосу”.

Ліподар з хрускотом потягнувся і показно позіхнув.

– А знаєш, Каллініку, – лукаво примружився, – що скіфські жриці стверджують, наче Аполлон ваш народжений на березі Мертвоводу, у місцині, яку ви називаєте Ексампей[13]? І ім’я його Аполлон дослівно перекладається на еллінську, як “Той, хто вийшов з лона Апі[14]”.

– Матір’ю Аполлона є Лето[15], – нерішуче якось спробував заперечити Каллінік.

– От і ми, сколоти, теж вважаємо його сином Лади. А звемо Купавоном-Купалом[16], ще й Полелем[17] прозиваємо, цебто, Поймаючим Лелю[18].