1.14

14

Наступного ранку на тому місці, де ночували скіфи, македоняни знайшли лише попелища багать, обглодані кістки, кінські кізяки, а ще – шкіру бика. Розстелену на видному місці, невичинену й густо скроплену кров’ю шкіру бика. Посередині в шкіру було встромлено чер­вону скіфську стрілу з синім від яду вістрям. До неї, осьової, сходилися навершями згідно зі сторонами світу ще чотири стріли. А самі скіфи мов крізь землю провалилися. Лише вдалині, на обрії, ні-ні з’являлися й зникали невеликі загони кінних лучників.

Зопіріон зневажливо плюнув на чаклунський знак, залишений скіфами. Відтак, широко усміхнувся й хвацько вихопився в сідло огира.

– Скіфи повернули північніше. А наш шлях лежить прямо на схід. Уперед, – вродливі ольвіополітки вже виглядають македонських звитяж­ців!

А тим часом, скіфи, випередивши ворога на денний перехід, затру­ювали степові криниці й по кілька разів проганяли табуни туди-сюди, витоптуючи трави вздовж шляху на Ольвію. Роботи вистачало всім. Тож при Агарові залишилося лише півсотні мужів, головно, безстрашних бродників.

За день Агар не зронив без потреби і пари слів. Мовчав і Ліподар, поділяючи настрій царевича.

Під вечір Каллінікові слова почали потрохи справджуватися. Македоняни не погналися за загоном, який підюжував їх повернути на північ. І Зопіріон не зійшов з проторованого путівця у пошуках паші для коней, обозної худоби й сякої-такої ловецької здобичі для вояків. Як і попереджав Каллінік, швидким розміреним маршем македон­яни найкоротшою дорогою простували до Ольвії.

Оточивши нападників з усіх сторін, скіфи вовчими зграями в’юни­лися довкола “залізних” полків Зопіріона. Та македоняни трималися купи, не розпорошувались, не розтягувалися, просувалися не безладно, а в певному порядку: обоз посередині, під захистом піхотинців, а полки піхоти під прикриттям гетських лучників і власної кавалерії.

Уночі попід обрієм на схід від македонського табору знову запала­ли сотні скіфських ватр. Зопіріон і воєначальники посміювались – стара, добре знайома тактика: скіфи, як завше, “кочують”, а насправ­ді втікають, уникаючи бою.

Даремно вони так про скіфів.

Була друга половина ночі, коли сон найміцніший. Цятки скіфських ватр палали далеко на сході. А самі скіфи, нечутно підкравшись, зва­лилися на голови розморених сном македонян із заходу.

Темрява народжувала тисячі палаючих стріл. Вогняні хвилі з гос­трими бронзовими жалами затоплювали табір, щедро сіючи смерть серед македонян. Вони освітлювали захоплених зненацька зайд. Ті ж, хто посилав смерть з тугих луків, залишалися за пеленою темряви.

Рішучості й жвавості реакції македонянам було не позичати. Пішці миттю згрупувалися у більші та менші ватаги і з піками наперевагу кинули­ся в ніч. А за хвилину-другу наспіла кавалерія. Завирувало бойовище, криваве й .... блискавичне. Бо тільки-но македоняни ввійшли в азарт, як скіфи зникли так само несподівано, як з’явилися.

Радісне ревище прокотилося рядами голоногих вояків. Адже перемог­ли таки, не дали захопити себе зненацька. Прозріння прийшло дещо пізніше, коли простоволосий і злий зі сну Зопіріон наказав підраху­вати втрати обох сторін. Македонян порахували швидко – понад три сотні піхотинців і зо двадцять кавалеристів залишилися навічно лежа­ти, прошиті стрілами, чи порубані акінаками. Зате вбитих скіфів скільки не шукали, а не знайшли жодного.

Зопіріон, здавалось, ось-ось лусьне від люті. Він кричав, бризкав слиною, хапав за груди, витрушував душу. Знайшов таки й імпульсивно скарав на горло двох “винуватців”, аж поки здоровий глузд не взяв гору.

Надалі щоночі на віддалі польоту стріли від табору чатували маневрені комонні сторожі, посиле­ні підрозділами піхотинців. А втім, Агар мав у запасі ще не одну воєнну хитрість. І прикрощів на голови македонян сповна вистачало до самої Ольвії.

Та Зопіріон уперто вів полки вперед. І, здавалось, ніщо не при­мусить його звернути з накресленого шляху.

Над Ольвією нависла чорна тінь. А вістей від батька чомусь досі не було.

На короткому нічному привалі Агар скликав чільних мужів.

– Содруги, насправді велике випробування насувається на Ольвію. Мусимо застерегти еллінів і допомогти їм вистояти. Як довго ольвіополітам доведеться сам на сам стояти проти Зопіріона – не відаю. Але стояти треба за будь-яку ціну до того часу, поки цар Арсак приведе раті сакасаїв і союзників на голови ворогів. Знайте, той, хто зголоситься скакати нині в Ольвію, може й не повернутися. Його життя залежатиме від хоробрості, від стійкості ольвіополітів, а в ній я не певен. Тому не хочу силувати нікого з вас. Сподіваюсь, знайдеться між вами витязь, який здійме на свої рамена цей тягар за власною волею.

Скіфи на хвилину помовкли. Кому ж хотілося самому сунути голову в петлю.

Обличчя Агара потемніло. Аж тут звівся Ліподар.

– Дозволь мені, царевичу. Я не з боязких, а в Ольвії здавна мріяв побувати. Та й звичніше мені, сколоту, буде бити ворогів з міської стіни, аніж вам, кочівникам, що не мислите бою без коня.

– Ліподаре, ти потрібен мені тут. Адже ж я обіцяв Каніті...

– Та чого там, – перебив Ліподар, – я воїн. Може, як прислужуся Ольвії, зм’якне серце твого батька до мене.