1.13

13

Ніч видалася темною, безмісячною. Небом низько повзли кудлаті сизо-чорні хмарища. А вдосвіта загриміли громи, затрясся небозвід, і на землю пролилася коротка, проте сильна злива.

Коли злива відшуміла, на сході поволі зазолотів край сонячного диска. Перші сонячні промені лагідно пестили посвіжілий, напоєний вологою степ. Перші промені сліпучими відблисками запалали на латах, вістрях списів і акінаках воїнів-скіфів.

Під покровом ночі скіфи непомітно наблизилися до табору македонян на віддаль, яку долав погляд. Зупинялися й розпорошувалися на віддалених кряжистих підвищеннях, звідки, як на долоні, проглядалися цятки багать багатотисячного табору. Пожовували травинки. Чекали.

Лише коли сонце спалахнуло сліпучими “зайчиками” на обладунках кочівників, македоняни запримітили супротивника. В їхньому таборі зчинилися галас та метушня.                                              

З похмурою мовчазністю скіфи спостерігали, яке враження на ворогів справила їхня раптова поява. Стискали губи – в емоціях македонян було все, окрім страху.                     

У чужинецькому таборі чітко лунали накази командирів. Оголеноногі вояки без зайвої штовханини розбирали довжелезні важкі піки й шикувалися в шеренги. На флангах скупчувалися досить численні ескадрони кавалерії, посилені корпусами легкоозброєних гетських вершників. За короткий час наметовий табір і обози опинилися за живою, зцементованою довгими списами в моноліт, стіною піхотинців і прямокутниками кавалерії. Стрій завойовників віддалік по аналогії нагадував скіфам стіну й неприступні башти Ольвії.                            

Агар криво посміхнувся.                                 

– Ось вони які, македоняни, – поборники Атея і персів. Ти диви – не боягузи. Навсправжні воїни. Певні сили своєї. Що ж, перемога над такими лише додасть сакасаям незгасної у віках слави.

– Накажи вдарити по них, царевичу, поки не оговталися, – вихопив­ся наперед один з тисячників.      

– Нині вони готові перемогти. І переможуть, бо дужі й утричі численніші за нас. Зачекай, тисячнику, у своїй землі нам немає куди поспішати. Прийде час – і серця їхні скує страх, і душі їхні сповняться бентегою й непевністю. От тоді не я, недостойний, а могутній цар Скіфії Арсак поведе нас усіх, сакасаї, у криваве бойовище. Перше – й останнє для македонян. Приструнчіть же поки ратну буєсть свою. Стійте і тримайте напохваті акінаки. Я говоритиму з македонянами.

Агар неквапом поїхав до неприятеля. Від царевича ні на крок не відставав Ліподар з десятком велетів-бродників.

Скіфи не поспішають нападати – зрозумів воєвода македонян і вирядив назустріч своїх послів.

Зустрілися напівдорозі між двома ратями. Насторожено обмацували одні-одних поглядами, прицінювались.

Царевич Агар похмуро мовчав. Високородність і владарська гординя не дозволяли йому першому почати перемови з пихатими чужинцями. А македонянам теж немов заціпило. Зрештою, коли моторошна мовчанка, здавалось, ось-ось вибухне кровопролиттям, старшина македонян розціпив важкі бійцівські щелепи:

– Зопіріон, полководець Олександра Великого, моїми устами вітає вас, скіфи.

– Де він сам, той Зопіріон? Чому не виїхав, щоб самому тримати одвіт переді мною? І хто є ти, що смієш від його імені вести речницю з другим після царя Арсака володарем Скіфії?

– Я Лікон, син Антипатра, начальник кінноти, перший серед набли­жених дорадників полководця Зопіріона.

– Гаразд, я буду розмовляти з тобою... Речи, чому македонське військо перейшло Істр і вторглося в Скіфію? Невже мало крові маке­донян і їхнього царя Філіппа пролилось вісім років тому в січах зі скіфами? Забагли поборотися ще? На що сподіваєтесь? Ха, невже під­корити нас, сакасаїв, які вміють поборювати і холод, і голод, а найпаче своїх ворогів?.. Сліпці, невже ви забули, чим закінчився похід у Скіфію Дарія Гістаспа? Те ж чекає тут і вас... Ха, трави в степу ростуть буйніше й пишніше, коли їх час від часу скроплювати людською кров’ю. Ми не кликали – ви прийшли самі. Що ж, начувайтеся. Хто з мечем вступає у Скіфію – від меча і гине.

Дебелий македонянин, примруживши очі, спокійно розглядав скіфсь­кого царевича, пропускаючи погрози повз вуха. Жодна рисочка не здригнулася на його обличчі, жодна тінь не пробігла холодними вираз­ними очима.

– Не трать намарне слів, скіфе, не настрашиш. Ми не перси, яких залякавши, ви колись ганяли цими степами, мов полохливих зайців. Ми воїни Олександра Великого, ми не відаємо страху, бо владарює над нами не простий смертний, а син Зевса[1], народжений для того, щоб підкорити Македонії усі краї і народи. Не вам, скіфи, опиратися волі богородного. Коли ж ти, володарю кочівників, хочеш отримати вичерпну відповідь на свої запитання, то нашороши вуха й слухай речницю, яку велів передати вам слово в слово полководець Зопіріон: “Скіфи, – сказав він, – відступіться і не чиніть перешкод на нашому шляху. Бо я, Зопіріон, полководець Олександра Великого, веду довірене мені царем військо не для того, щоб ратитися з вами, а щоб присилувати до покори Ольвію – єдиний з еллінських полісів на Понті[2], який ще не визнав над собою влади Олександра Великого. Коли ж ви не хочете пропустити нас миром, жадаючи бою, то ось ми, воїни Олександра Великого, перед вами. Прийдіть – і спробуйте збороти нас, коли між вами не перевелися хоробрі”.