1.12

12

Десятитисячна дружина на чолі з царевичем Агаром похідним маршем переправилася на правий берег Бористену й стрімко зазміїлася степом на захід. Для скіфів ця місцина була рідною домівкою. Тут вони народжувались, тут кохали і ненавиділи, тут кочували все своє життя. І тут умирали, і залиша­лися в цій землі на правіки.

Непримітна для чужого в степу, дорога в’юнилася на південь до Ольвії, а звідти понад морем – до Дністра, і вже аж там розгалужу­валася на дві гілки: північну, яка йшла понад Дністром до гетських городищ і вище – до гірських карпів[1], та південну, що завертала  униз до Істрії[2] й інших західнопонтійських еллінських колоній. Давня – тисячоліття тому проторована дорога.

Проторених доріг потребують чужоземні купці й зайди, для яких неозорий простір степів – однорідна, одноманітна до нудоти пустеля. Інша річ – скіфи. У них загальне поняття «степ», що ототожнюється з поняттям «батьківщина», дробиться на менші удільні степи, родо-племенні україни. Та й хіба можна зрівняти сивий чистоковиловий степ припіднятих кряжів Правобережжя з типчаково-ковиловим Лівобережжя, чи з розрідженим полиновим Надмор’я, чи з плямами солонцево-кермакового Тавриди й Меотиди, чи з кам’янистим типчаково-житняково-тирсовим Донецького кряжу, чи з буйним різнотравним Лісостепу з домішкою шалфею, тонконога, а в зволожених пониженнях – сотень інших лугових трав. Через це “пустеля” для інших народів – справжній рай для скіфа. І немає для нього дорожчої землі, ніж оця, кров’ю батьків і дідів зрошена. І, треба буде, життя своє скіф віддасть, не замис­люючись, бо воля і степ для нього поняття рівнозначні, туго сплетені воєдино.

Ворог мав бути десь далеко на південному заході. Проте скіфи, – так повелів Агар, – спершу подалися північніше.

Від’їхавши недалеко від Саю, зупинилися біля височезного кургану. Шикувалися навколо нього стрункими лавами: сотня до сотні, тисяча до тисячі. Шикувалися без зайвого галасу, метушні й звичних жартів-перепалок, з шаною і трепетом зорячи на посмертне мешкання похова­ного тут героя.

Розпочався ритуал. Жерці-авхати, які супроводжували військо в походах, приготували м’ясо безкровно принесеного в жертву царському пращурові молодого жеребчика, що не ходив під сідлом.

З жертовними наїдками, які допомагав нести Ліподар, царевич Агар повагом піднявся на вершину кургану. Тут панувала незвична, умиротворена тиша. Тихо свистів, обвіваючи трави, свіжий вітер. Земля гулким зітханням відлунювала на кроки.

На маківці кургану стояв грубо висічений із каменю муж. Воїн. Склавши руки на поясі, він вдивлявся на захід. Вітер віяв у обличчя боввана, але ні скуйовдити волосся, ні схитнути, ні побороти незмигний, вдумливий погляд кам’яних очей не міг. Кам’яний воїн на віки завмер віковічним сторожем степу.

Агар шанобливо схилився перед бовваном, поклав до підніжжя жертовне м’ясо, іппаку, вино й відступив на кілька кроків.

– Хто він? – пошепки, під жалісливе завивання вітру, поспитав Ліподар.

– Це – Великий Атей. У цьому кургані покоїться прах його. Тут навіки залишилася невмираюча часточка його.

– Атей... Скільки різного доводилося чути про нього.

– О, так. За життя він звершив чимало величних діянь і славетних подвигів. Хіба я не розповідав тобі, що це він заклав наше стольне городище Сай?

– Про це – так. Але що ще звершив твій дід, так до пуття і не відаю.

– То слухай, поки ми тут. Мій славетний дід укріпив царську владу над усіма племенами Скіфії. Також він зміцнив владу над Ольвією, але не силою, а розумом. Атей не чинив перешкод, коли елліни знову взялися будувати заміські садиби й широко розорювати степ уздовж лиманів Гіпанісу[3] і Бористену. Адже для насправді мудрого царя однаково, хто длубається у землі: чи сколот, чи еллін. Головне, аби хлібороби справно платили щорічну данину з плодів землі, яку обробляють з ласки володаря Скіфії...

Агар присів біля підніжжя боввана, з любов’ю погладив долонею холодний камінь, жестом запропонував бродникові місце обіч себе.

– Великий Атей надовго відбив охоту в жоновладних ісседонських племен спустошувати східні обводи Скіфії. І, поки жив, не допускав, щоб вони поширили свою владу до передгір’їв Кавказу, присилувавши до залежного союзу савроматські племена...

А Боспор – хіба не сплачували його архонти Спарток і Перісад, сини царя Левкона[4], а щорічну данину Атеєві, купуючи мир, так потрібний їм, щоб провадити війни в Азії[5]. То вже після смерті Атея цар Боспору Перісад запишався настільки, що відмовив сакасаям у данині й, готуючись до військових зіткнень, відгородився від нас новим високим валом від одного моря до іншого та численною залогою вздовж того валу. Нічого... Так і колись було, як пращури поверталися з походу із Азії. Та хліборобам-ратаям ніколи не відгородитися від влади сакасаїв. Прийде час, і як не батько, то я сам нагадаю боспорянам, на чиїй землі вони сидять і вирощують хліб.

Агар на хвилину вмовк, повільно проводячи долонею по обличчі.

– Поглянь, – погляд Великого Атея спрямований на захід. Туди, на захід, переможно йшов він усе своє життя. До мого діда десятки років переможному поступу сакасаїв на південний захід, ближче до багатих міст Еллади, перешкоджало царство одрисів. Наймогутніші царі Скіфії, починаючи з Аріапейта, розуміли, що одрисів не здолати. Аріапейт узяв за дружину доньку могутнього царя Терея Одриського та уклав тривкий союз із одрисами. Відтоді скіфи жили з ними в мирі. Усі царі, – та не мій славетний дід. Довгі роки він громадив сили біля Істра, чекаючи слушної нагоди. І нагода не забарилася. У горах Македонії з’явився хоробрий цар Філіпп. Безстрашно, аки барс, спускався він у Фракію, побиваючи одриських царів. І тоді дід сказав своїм витязям: “Прийшов наш час”. Він умовився з македонським царем про спільний похід. І тоді, – мені було всього п’ять років, але я пам’ятаю, – безстрашний Атей повів свою хоробру дружину за Істр...