1.11

11

З глибокої задуми всевладного царя Скіфії Арсака вивів поспішний тупіт ніг і тривожна суперечка за дверима світлиці.

Арсак підвів голову й злегка кивнув. Виночерпій кинувся до две­рей, почав, було, гримати в коридорі на тих, хто зняв гамір, але здразу ж умовк. А за хвилину повернувся. Був помітно зблідлий, коли схвильо­ваним шепотом повідав на вухо цареві про причину неприпустимого гамору в коридорі.

– Клич його негайно сюди! – гучно скрикнув Арсак, зриваючись з м’якої лежанки.

Широко розставивши ноги й схрестивши руки на грудях, Арсак скам’яніло завмер посеред кімнати. І всі: Агар, Сатарпан, Ліподар, Каніта, – мимоволі напружилися й затамували подих. Мало статися щось насправді надзвичайне, коли володар Скіфії перервав трапезу й так сильно стривожився.

Двері розчинилися. Похитуючись, у кімнату ввалився запилений, по самі очі зарослий бородою скіф у вбогому пастушому одязі. Одразу було видно, що за його плечима лежала далека й виснажлива дорога. Скіф ледве тримався на ногах від утоми. Його запалені від тривалого безсоння очі безумно виблискували, а груди й досі натужно здійма­лися в хрипкому хеканні.

Виночерпій простягнув прибульцеві чашу вина, але той заперечливо замотав кучматою головою.

– Речи! – без зайвого пустослів’я рубанув повітря наказом Арсак.

– Великий царю... вороже військо лаштує переправу через Істр...

– Хто?

– Македоняни...

– Не може бути! – скрикнув, підхоплюючись на ноги Агар, – Батьку, адже Олександр, син Філіппа, з усім військом зараз десь далеко в глибинах Персії ганяється за Дарієм.

– Македоняни... – хрипко повторив прибулець. – Сам бачив... Їх веде не Олександр, а один з його воєвод...

– Хто?

– Не відаю.

– Що намислив?

– Не відаю.

– Скільки ж їх, бодай знаєш?

– Македонян з провідниками і допоміжними загонами одрисів, трибалів і гетів тисяч із тридцять.

– О всемогутній Папай!.. Звершилося... – скрипнув зубами Арсак, і не можна було зрозуміти, чи він радіє, чи жахається.

– Як довго вони будуватимуть переправу?

– У македонян морські човни – галери. Багато галер. Вони з’єднують дощатими хідниками-перемичками їхні борти, як колись з’єднували іонійці для Дарія Гістаспа, певно, уже переправились... поки скакав... Поспіши, царю.

Бородатий вісник одну за одною осушив три чаші вина й звалився, зморений глибоким сном, на порозі світлиці.

У цілковитій тиші Арсак ще раз скрипнув зубами і так стиснув чашу в п’ястуці, що череп-днище тріснув навпіл. Невидющим поглядом цар глянув на чашу й враз люто пожбурив її геть від себе.

Усі понишкли. Лише Агар ступив крок ближче й стримано запитав:

– Що чинитимемо, мій царю?

– Звершилося... Всього вісім років протривав мир. За цей час македоняни неймовірно зміцніли. А ми? Ми навіть змушені були дивитися крізь пальці на розбишацтва язигів... Бачать боги, не ми почали війну з Македонією. Що з того, що Олександр підкорив пів світу? Ми не перси, ми – сакасаї, а сакасаям не вперше збивати пиху завойовни­кам всесвіту. Згадайте, Дарій Гістасп привів у Скіфію сімсот тисяч воїнів, і що з того вийшло? Сам ледве врятувався. Цей Олександр, побивши персів, певно забув, що сталося з його попередником. Возніс­ся у власній гордині під хмари, коли воювати із сакасаями послав якогось там воєводу з тридцятьма тисячами вояків. Побоявся кинути виклик синові Атея особисто? Чи... ймовірніше... розраховує ще до осені завершити підкорення Персії, перевалити через Кавказ і вдарити з другого боку?..

– О-o, всеблага Табіті, захисти нас, – прошепотіла Каніта.

– Сини мої! – голос Арсака забринів металом. – Прийшов час важкого випробування. Належить нам подолати ворога, сильного не числом, а духом та вишколом, ворога, удесятеро хоробрішого за персів і воїнів усіх інших відомих народів. Немає в нас сили ратної, що мав її славетний Ідантірс. Але маємо заповіта, залишеного ним, як воювати із тим, хто з мечем приходить у нашу землю... Агаре, перворідний мій, тобі найважче, найвідповідальніше завдання.

– Слухаю, мій царю.

– Даю під твою руку старшу дружину. Іди, зустрінь незваних гостей. Вивідай, що та як, і приготуй їм “легкий” шлях у Скіфію, як колись приготував славетний Ідантірс перським армадам. Але заклинаю тебе, сину, не смій встрявати у велике бойовище з македонянами. Лише купно, зібравши всю міць Скіфії воєдино, ми зможемо розчавити нападників. Закарбуй це у серці своєму. “Паси” македонян, але у бойовище не вв’язуйся. За будь-яку ціну сповільни їхнє просування до Бористену. Якщо вдасться – води за ніс кругами. Коли не піддадуться на хитрість, – без опору не уступай їм ані стрелища землі пращурів... Осилиш?

– Осилю, мій царю, – радо зблиснув очима Агар.

– Тобі, Сатарпане, сину мій молодший, не менш важке й відповідаль­не завдання. Сідлай огира й зі своєю дружиною мчи за Танаїс до царів савроматів. Збери їх усіх, пригадай їм перемогу над Дарієм Гістаспом, здобуту завдяки єдності й обопільності зусиль. Заклич савроматів згромадити раті й перекрити проходи через Кавказ, звідки на їхні стійбища може обрушитися Олександр Македонський, прямуючи на з’єднання зі своїм воєводою.