1.10

10

Наступний день підтвердив прадавню істину, що щастя не буває лег­ким та доступним, – руку простягни – і ти його впіймаєш. Що кохання, справжнє кохання, не дається богами без боротьби й важких випробувань. Їх насилають боги, щоб перевірити глибину і силу почуттів тих, хто прагне зберегти душі чистими й осяйними у світі, де взаємини поміж людьми далекі від поезії любові...

День починався світло та яскраво. Небо вражало синню, птахи – без­журним щебетом, душа – піднесеністю настрою.

За сніданком царська сім’я зібралася в просторій горішній світлиці, яку заливало проміння ласкавого сонця. На окремому підвищенні в святковому вбранні напівлежали цар з царицею-жоною. Обіч від них, підібгавши ноги, у довільних позах сиділи красені-сини: старший – Агар, і молодший – Сатарпан. А навпроти – осяяна щастям Каніта й дещо скутий у незвичній обстановці Ліподар. Бродник намагався хоч ззовні виглядати спокійним та незворушним. Від­чував – усі погляди звернені на нього, і не знав, чи радіти, чи ніяково горіти від того.

А погляди були різними. Канітин: захоплений, од якого груди роз­пирала шалена радість. Агарів: підбадьорливий, з лукавим блиском. Цариці: по материнськи теплий. Царя Арсака: відсторонено-владарський, не розпізнаєш, що на душі за поглядом таким. Сатарпана: здивований, оцінюючий.

– Ось, зрештою, ми всі зібралися, – неквапом повів мову цар, коли відлунали традиційні привітання й звертання до богів. – Саме час сповістити, що я віддаю Каніту за жону оцьому славному витязю герру, якого ви бачите перед собою.

– Хто ти? Новий скептух геррів? – з юнацькою безпосередністю пос­пішив поцікавитись молодший царевич.

– Сатарпане, ти, як завжди, дізнаєшся про новини останнім і, як завжди, поспішаєш з нелогічними висновками, – із ледь відчутним докором остудив сина Арсак.

– Відколи це герри підкоряються скептухам? Невже ти міг забути, що вони визнають владу лише царів Скіфії і більш нікого, окрім своїх, вибраних на зібраннях воїнів, тимчасових воєвод?

– О ні, я пам’ятаю всі твої повчання й мудрість учителів-енареїв. Але хто ж тоді цей герр? І чим він заслужив високу честь поріднитися з родом Колаксая?

– Довго гуляєш, не завертаючи в Сай, братику, – посміхнувся в борід­ку Агар. – Цей муж – найхоробріший і найшляхетніший з витязів, якими славиться Скіфія. Він, щоб ти знав, ризикуючи собою, врятував мою честь і життя та допоміг розбити розбишак-язигів, котрі заманили мене в пастку. Він мій новий воєвода й, сподіваюсь, згодом стане братом по зброї, цебто побратимом. Хіба цього замало для родичання з родом Колаксая?

– Сатарпане, знай, нас звела Артимпаса, – перебиваючи Агара, заще­бетала Каніта. – Він зразу запав мені в душу, з першої хвилини. А потім богиня явила знамення. Мало не під самими стінами Саю ми впо­лювали зайчиху, одночасно настромивши її на списи.

– Хіба таке можливо, щоб ти не обійшла мужа на ловах?

– От віриш, силкувалася, а не змогла. І тому стверджую, що це не випадковість. Це знак Артимпаси – я давно їй зарікалась: хто мене обійде на змагах, чи на ловах, того вважатиму судженим усеблагою богинею.

– Так він же не обійшов, – спроквола вставив цар.

– Авжеж. Те врешті-решт спромігся б утнути котрийсь з твоїх заро­зумілих дружинників. Він звершив більше, бо серцем відгукнувся на поклик мого серця. Бо відповів коханням на кохання.

– І ти дозволив, батьку? – звів очі на царя Сатарпан.

– Я дозволив, – карбуючи слова, холодно зронив Арсак. – Бачу, цей герр не з тих, хто користі шукає. А що безродний, те пусте. Дам йому дружину – піде й посяде владу в сколотів-орачів. Він сколот, вони його приймуть, до великої війни, напевно, не дійде... Дав слово, – а від слова цар не відступає. У найближчий з днів, визначений енареями за сприятливий, гулятимемо весілля.

– Справді в найближчий, таточку? – радісно сплеснула в долоні Каніта.

– Справді, – сухо кивнув головою Арсак. – І – годі про це. Сатарпане, ти, либонь, теж привіз у Сай цілий кош новин і припас для батька якусь каверзу... Що дорослішими, то дедалі нерозважливішими стаєте, діти...

– Відколи сніг зійшов, не злажу з коня, – похвалився Сатарпан, – Ходив у Тавриду на бунтівних сатархів, як ти й велів. Уявляєш, вони сплюндрували поля ольвійських колоністів і тримали в облозі еллінів у їхній укріпленій башті. Батьку, то не простий розбій. Сатархи діяли з намови інших еллінів, херсонесців. Вони самі бажають поселитися на цій землі і, – хто б подумав, – навіть не питаючи на це нашої згоди. Дивуєшся, звідки дізнався про це? Я примучив сатархів, і вони видали в мої руки двох херсонесців, котрі підкупили їх і керували зброй­ними нападами. Я скалічив їх, у Керкінітіді посадовив на галеру й відправив у Херсонес, обмежившись погрозою тамтешнім еллінам. По тому повернувся в Сай, плекаючи надію застати тут тебе, батьку. Аж тут новина: язиги смерчем пронеслися вздовж Бористену. Не довго думаючи, я погнав коней навздогін Агару. Ішов слідом, залишеним язигами, не один день. А коли розминувся з братом, не наважився довше їх переслідувати. Бо ж ратників у мене – жменька. Натомість завернув на північ. Гостив у царя гелонів Оснія. Він радо мене прийняв. Теж скаржився на бешкетуван­ня язигів. Просив через мене закликати тебе, отче, до спільного походу за Сіргіс. Може й справді підемо – привід вони нам дали?