1.9

9

Коли олія в світильнику вигоріла, Ліподар присів на край ложа. Він досі не міг прийти до тями, заспокоїтись, досі не міг усві­домити, повністю охопити розумом ті разючі зміни, що сталися в його житті нині з волі всеблагих богів.

Молодий бродник блукав ошалілим від щастя поглядом темною кімнатою. Спати зовсім не хотілося. Та яке там спання, коли за один день відбулося стільки всього. Досі течія життя була розміреною, тихоплинною. У ній не траплялося подібних коловертей, у ній кожний новий день був схожим на попередні дні. І в душі панували впевненість та спокій, і ніщо не порушувало традиційну усталеність бродницького буття. День завтраш­ній ніколи так не хвилював, ніколи не бентежив. Укладаючись до сну, звично загадував собі на день прийдешній: “Завтра витягатиму сіть з рибою”, чи “Піду огляну борті”, чи (як того знаменного дня, з якого все й почалося) “Подамся з содругами в степ на лови сайгаків”.

А нині, боги, нині немов увесь світ звалився нараз до ніг. Ще вчора був собі звичайним бродником. Веселим і безжурним, як усі. Зустріч з Канітою ураз змінила його життєплин. Змінила самого Ліподара.

Вона не йшла з голови, з душі. Серце трепетно тануло в грудях, коли думав про неї. А думав увесь цей час лише про неї, про Каніту. Про ту, кого назвав: “моя кохана”. Кохана...

“Пречисті Ладо й Лада[1], звідки мені це щастя?”

Цар не даремно не йняв віри, не даремно сумнівався та упирався, Ліподар і сам дивувався, як за один день ледве знайома дівчина, хай і на диво гарна ззовні й душею, стала для нього найдорожчою на світі. Стала усім. І сенс життя відтепер мислився лише в ній одній.

Причарувала? Звабила? Відняла розум вродою своєю?

А може,.. може все значно складніше. Бо чи ж не її образ марився ночами ще раніше? Чи не її шукало-виглядало серце на стезях земних? Чи не вона явилась реальним втіленням підсвідомих юнацьких мрій і серця поривань? Вона – Каніта...

Згадував її очі – озера зваби і таїни. Вони весь час мінилися, мов плесо Бористену перед зміною погоди. Їх до кінця не можна було осягнути. Але в них було так просто потонути. Потонути з щирим, від­критим серцем, осяяним коханням, щоби наблизитись до розуміння вразливої і трепетної дівочої душі.

Згадував слова відверті та прості, бо лилися з самого серця. Не міг забути магічний блиск спраглих до поцілунків соковитих уст... Вона, царівна, напівбогиня, котра сліпила вродою своєю, не побоялася зробити перший крок. Спорідненою душею вона відчула поклик його душі, збагнула його сміливо-нерішучі погляди, відкрила серце для його скупих і ненав’язливих (бо не облесливо-лукавих, а насправді щирих) слів і промовистих вчинків.

Щасливі ті, хто не звідав тортур невисказаного. Щасливі, кому взаємна щирість: і слів, і поглядів, і рук сплетіння, допомогла прокласти шлях коханню між двома серцями.

Ліподар почувавсь як ніколи збудженим і щасливим. Цього вечора він виборов у змаганні з долею право жити й кохати.

Відчути сп’яніння першого поцілунку, довірливий стукіт дівочого серця в себе на грудях – і мало не розпрощатися з життям, що тільки-тільки посміхнулося йому. Приготуватися вмерти – й ожити в пристрасних обіймах ошалілої від щастя коханої. Здавалося, справді встиг і померти, і вдруге народитися за нинішній вечір, – вечір,  доленосніший, ніж усе дотеперішнє життя-буття.

Від тієї хвилі, як цар-вітець дав згоду на їхній шлюб, найбільша мука залишатись порізнь. Утім, Арсак звелів недвозначно:

“Допоки енареї не освятять злюб, щоб я вас удвох не бачив. Бо ще прогнівите богів надмірним потягом юних сердець. Я ж хочу, щоб усе відбулось по покону, і благословення Артимпаси зійшло на вас у злюбний час”.

А губи досі пік прощальний поцілунок. Глибокий і відвертий, як почуття Каніти. Хіба під його враженням заснеш?

Пововтузившись на ложі, Ліподар знову сів. Оббіг очима світлицю. І, надибавши на низенькому столику захололу тушку зайчихи, згото­вану для нього Канітою, ураз збагнув, що дико зголоднів. Не гаючись, підсів до столика. Допив міцний, з домішкою макового пилку, “царсь­кий напій” енареїв і заходився біля печені. Змолов її за лічені хвилини. Й аж по тому, як ситість і солодкувате вино розлили приємну млість по тілі, бродник відкинувся на зім’яте безсонням ложе й, наказавши собі добре виспатись, заснув. І снилися молодцю рожеві диво-сни. І скрізь у снах із ним була Каніта...

[1] Лад і Лада – одні з найархаїчніших і найуніверсальніших слов’ян­ських божеств. Лад – (Дід-Ладо народопісенної пам’яті (Дідух ?)) – чоловіче начало всесвіту, творець всесвітньої гармонії (світоладу), універсальних законів (укладу) буття; функції, якими наділяли божество, збережені в поняттях: лад, злагода, ладити миром, зладнати… Лада – (Золота Пані колядок-щедрівок) – материнське начало всесвіту. Мати молодших астральних божеств-сварожичів: Сонця, Місяця і Зорі. Головна функція богині – опіка кохання, – збережена в звер­танні ”лада”– кохана/-ий/; в оберегові, яким обмінювалися закохані, – ладанці; у понятті “услада” – злюбна насолода тощо.