1.8

8

У кімнату, відведену царевичем Ліподару, постукали.

Незвиклий до чужого укладу життя, бродник хутко підбіг і роз­чинив двері. І – занімів. На порозі постала струнка кароока красуня, знайома і незнайома водночас.

Тонкий стан дівчини щільно облягала довга, до п’ят, сукня з ніжно-рожевого шовку, який гармоніював з рум’яною бронзою її шкіри. Зап’ястя прикрашали ажурні золоті браслети. Обличчя красуні завдяки вмілій, незримій для ока косметиці промінилось біло-рожевою свіжістю і божественною довершеністю ліній. Повні червлені уста соковито виб­лискували, змушуючи серце мужа тріпотіти. А очі – ці глибокі, магічні озерця, – зачарований парубок тонув у них, забуваючи про все на світі.

Ледь нахилену вбік голівку красуні увінчував ковпак зі сліпу­чесяйних золотих платівок. Із нього, прикриваючи скроні, до самої шиї звисали масивні золоті підвіски, які мелодійно дзеленчали при найменшому порусі.

Доповнювала ауру надприродної чарівності та загадковості легша від пір’їнки срібляста вуаль, прикріплена до вершечка ков­пака, яка іскристим серпанком спадала на плечі, прикриваючи пишне чорне волосся.

“О боги, невже земна дівчина може бути настільки вродливою? А може – може до мене завітала богиня?”

– Дозволиш увійти? – білозубо усміхнулася красуня, і солодке отетеріння спало із Ліподара.

– Царівно... Каніто... О боги, невже це ти?

– Ти що – знову не признаєш мене? Може послати рабиню по акінак?

Згадка про комічність першої зустрічі розсмішила обох. У сміхові розвіялась якась внутрішня напруженість, і співрозмовники відчули, як між ними пролягає щось невимовно щемне й затаєно-довірливе. Тепер їхні очі вже не затінювали взаємної симпатії, навпаки, вони промовисто блищали, притягуючи серця.

Каніта плеснула в долоні. У кімнату тінню ковзнула вертка рабиня. Поставила на низенькому еллінському столику золоту тацю з тушкова­ною в молоці й нафаршированою родзинками зайчихою, два горнятка і чорнолакову амфору з вином. Поставила – і звикла, нечутно причинивши за собою двері.

– Що то?

– Це наша нинішня здобич. Я приготувала її для тебе.

– Наша... – тремким відлунням відгукнувся Ліподар, кинувши на царівну палкий погляд.

– Твої очі посмутніли? Чому?

– У сакасаїв існує повір’я, що впольований заєць приносить щастя. Моє спрагле серце так прагне щастя, душа умліває в мені, виглядаючи щастя, а воно... воно обходить стороною. Я царської крові, я маю все, чого забажаю. Але коли б запитав мене хто, чи проміняла б я те все, що маю, на справжнє щастя, – я, не замислюючись, відповіла б: “так”. Може я здалася тобі холодною і жорстокою, як здаюсь більшості мужів? Не вір першому враженню, поверхневому судженню, – воно оманливе. Так, я вмію скакати на коні незгірше за витязя, умію краще за багатьох мужів на повному скаку стинати акінаком голову, здушувати арканом горлянку, посилати стрілу чи дротик в око. Я вмію все, що вміють мужі, але від того серце моє не стало серцем мужа. Навіть не знаю, чому я виповідаю тобі все це. Не кепкуй, дослухай до кінця. Я просто мушу врешті-решт комусь це виповісти. І я хочу довіритись саме тобі, бо ти – ти не такий, як інші. Я відчуваю, я знаю це... – зітхнула, довірливо зазираючи у вічі.

– Я сильна духом, і ніхто на ристалищі ніколи не був свідком моєї поразки. Я люблю змагатися з мужами, я щиро радію, коли здобуваю верх над ними, – адже всі мужі такі самовпевнені й зверхні. Але, Ліподаре, як хочеться мені інколи відчути себе переможеною, як хочеться скинути панцер облуди з душі, явитися такою, якою є насправді. От зізнайся мені, один-єдиний раз підтвердь, що й помислити не міг після нашої першої зустрічі, що зверхньо-холодна й задерикувата хлопчурка-царівна часу ранкового здатна перетворитися у мене таку, якою зриш оце, якою залишаюся в душі повсякчас. Не знаю, чи зрозу­мієш мене. Словами не виповіси всього того, що проситься з душі. А головного сказати я не наважусь, не смію...

Присіла край ложа. Очей не відриваючи від його замилованих очей, тихо продовжувала:

– Тоді, повернувшись з ловів[1] у Сай, я побігла й одразу все розповіла мамі. Моя неня не відала щастя за мужем. Це велика таїна, якої не знає ніхто, але тобі я відкрию, що за батька-царя вона вийшла, кохаючи іншого, простолюдина. Любов до того пастуха вона пронесла в своєму серці через усе життя. І мені заповідала любити... Я розповідала про зайчиху, а неня все чогось розпитувала і розпитувала про тебе. А потім порадила й допомогла приготувати послану Артимпасою зайчиху за особливим рецептом, принести тобі і... Але батькові я не сказала ні слова. Він твердить, що я уготована цареві гетів чи трибалів для союзу й вирішальної війни з якимсь могутнім ворогом. Він заборонив би мені прийти сюди. А я прийшла, бо завжди чинила так, як сама хотіла. Прийшла, бо мати порадила: “Довірся своєму серцю”.

Зітхання дівоче тремким відлунням озвалося в парубочому серці. Схвилювало-зворушило, зачарувало.

Ліподар облизав пересохлі уста:

– Каніто, коли б міг, коли б мені дозволено було зробити щось, щоб ти була щасливою. Я знемагаю, серце моє рветься, коли читаю смуток у твоїх прекрасних очах. Я раб твій, накажи, – і я зроблю усе. О, боги-боги, невже таке немислиме провалля існує між мрією й реальніс­тю, між серцем, яке штовхає до одного, і розумом, який твердить: ”не смій”.