1.7

7

Сонце підбилося до верхів’їв далеких верб. Танув туман. У видо­линку форкали коні. Потрохи прокліпувалися з тенет солодкого сну дружинники.

По богатирськи розкинувшись на спині, Агар похропував під стіжком запашного сіна. Йому не сиділося в городищі. Молодеча вдача в поєднанні з гарячою степовою кров’ю штовхали до невпинного руху, без якого скіф – не скіф.

Побачившись з батьком та матір’ю, Агар повернувся до своїх дру­жинників. Завів їх у зброярню. Кожному особисто допоміг добрати обладунок, меч, списи. А під вечір гайнув із воями ген за городище на розлогі бористенські луки по баских бойових огирів, яких спеці­ально для дружинників виховували царські пастухи. Там, у лузі над Бористеном, і застукала ніч. А хіба ж існує для воїна краще ложе, ніж густа шовковиста ковила, краща подушка, ніж сідло бойового коня, і краще покривало за надійний лускатий панцер і неозоре зоряне небо.

Ліподар, як і всі бродники, звик вставати із сонцем. А поки воно піднялося до коріння верб, молодець встиг умитися прозорою водицею Бористену та напоїти коня. А оце сидів навпочіпки, роздмухую­чи з пригаслих жарин вогонь, коли до вух донісся тупіт копит.

“Хто б це міг бути так зранку?” – насторожився, неквапом підводя­чись.

Прибулець осадив огира прямо перед вогнищем й хвацько зіскочив з сідла. Ним виявився безвусий юнак з тонким, у поясі аж наче занадто, гнучким станом. З-під низько насунутого білого башлика на бродника запитливо глипнули карі очі.

– Хто будеш?

– Ліподар, – тягуче назвався бродник, приглядаючись до юнака.

– А ти ж хто?

Зігнорувавши запитанням, прибулець знову владно запитав:

– Агар де?

– Спить.

– Іди розбуди.

– А дзуськи, – ображений зарозумілою зверхністю співрозмовника, відрізав Ліподар.

– Тоді пропусти до нього.

– Е-ні, парубче, – дивуючись нахабності молодшого, захитав головою витязь. – Так не піде.

Юнак сторопів. Він, вочевидь, ніяк не сподівався на подібного одкоша.

– Та хто ти такий!.. – почав грізно.

– А ти? – зблиснув зубами в усмішці Ліподар. Було щось у цьому задерикуватому юнцеві, що не могло не викликати симпатію.

– Я?.. А хіба ти не знаєш?

– Ні, – з награним розпачем розвів руками Ліподар.

– Ах ти ж насміхатися! – юнак грізно звів брови на переніссі. – Може хочеш скуштувати міці мого акінака?

Ліподар пирснув од сміху. Був бо на голову вищий й удвічі ширший у плечах за співрозмовника. І меч на поясі мав удвічі довший та масивніший за скіфський акінак.

– А що, –  гострого акінака маєш?

– Ось зараз я тобі покажу, – погрозив прибулець, вихоплюючи з піхов зброю.

– Ов-ва, – аж відступив на крок Ліподар. – Та ти, бачу, не жартуєш.

– То що, пропустиш так, чи зброєю дорогу до Агара прокладати?

– Коли назвешся і скажеш, з якою такою нагальною справою до царе­вича, – пропущу.

– А не назвусь! – затявся прибулець. – Коли маєш мізки в голові, – здогадайся сам.

– А дідько тебе знає. Може ти Сатарпан, його брат?

– Ні, але мій батько теж цар Арсак.

– Е-е, начувані ми про царевих пасинків. Коли ти Агару по матері не брат і не сестра, то сідай до вогню та зачекай, поки він сам не збудиться.

– Ще чого? – обурився гість. – Ану ступись з дороги, сліпець, бо...

– Бо що?

– А от що! – прибулець грізно змахнув акінаком, приступаючи до бродника.

З таким гонором та самовпевненістю Ліподар ще не зустрічався. Меч мимоволі ковзнув у долоню.

– Спинися, парубче, бо за наслідки не відповідаю, – тільки й встиг попередити, як довелось захищатися від удару.

– Що?! – сполохано сів Агар, розбуджений дзвоном мечів. Кинув позирк на винуватців гармидеру, зажмурився й затряс головою. А коли знову розплющив очі, то від душі розреготався.

Ліподар опустив зброю.

– Ось, – винувато кивнув головою в бік задерикуватого при­бульця. – Прибився ні світ – ні зоря і навпростець до тебе. А хто такий, і пощо пре, не питаючи, не зізнається.

Щось кумедне, чи недоречне сказав, певно, Ліподар. Бо Агар нараз розреготався ще дужче. Реготав так, що аж за живіт хапався. А при­булець і собі розсміявся, сріблодзвінно, заливисто, наче дівчисько якесь.

– Ну, Каніто, ти й утнула штуку з моїм новим воєводою. Зчепилася, як із ворогом. Ледь не зарубала. За віщо ж ти з ним так неласкаво? Га? – питав, душачись од сміху, Агар.

– Каніта?.. Вона?.. – приголомшено прошепотів Ліподар.

– Бачу, Ліподаре, ти вже познайомився з моєю сестрицею. Така вже вона є. Не дівчина – вогонь. Елліни таких називають амазонками.