1.6

6

Груди Ліподара розпирало з радості й гордощів за себе. Ще б пак, не кожному броднику випадала нагода побувати у славнозвісному Саї, хоч чимало їх служили в дружинах родових вождів і скептухів. А скакати городищем поряд з майбутнім володарем Скіфії досі не доводилося, певно, жодному сколотові. А він, Ліподар, скакав з ним широкою ґрунтовою вулицею плече-в-плече, як рівний з рівним. Так наказав Агар. Пояснив: “Своїм життям я завдячую тобі, друже. Тож хай усі бачать, як я вивищив тебе, і добре затямлять, що віднині для них повеління Ліподара має таку ж вагу, як повеління царевича Агара”.

Приворотна сторожа шанобливо розступилася, пропускаючи дружинників у цитадель.

У внутрішньому дворищі цитаделі було людно й гамірно. Уздовж земляного валу під дерев’яними навісами хрупало овес чимало бойових коней найціннішої у світі вогняно-рудої породи, які вели родовід від напівміфічного жеребця Колаксая.

Подвір’ям перед палацом і численними прибудовами, скотницями та гридницями[1] вешталися крутоплечі широкобороді вояки в дорогих лус­катих панцерах. Вони виглядали задерикуватими півнями, хизуючись один поперед одного золотими обкладками горитів і піхов мечів, золотими нашийними гривнами, амулетами з сердоліку, бірюзи й блакитного єгипетського фаянсу, каптанами та штанами, багато розшитими й опушеними дороги­ми хутрами. А ще сакасаї вип’ячували власну причетність до царського племені рясними татуюваннями: химерним магічним плетивом сюжетів степового звіриного стилю лазурового, бірюзового й вохряного кольорів. Поряд із царськими дружинниками Ліподар мав вигляд пастуха-обірванця з якоїсь далекої окраїни нео­зорої Скіфії. А в кращому випадку він міг зійти на зброєносця одного з цих високородних витязів.

Обачно обходячи дружинників, дворищем із заклопотаними обличчями сновигали слуги й служниці. Вони, на відміну від вояків, майже не розмовляли між собою, хіба, зупинившись на хвилю, перекидалися словом-другим і знову поспішали у своїх справах.

Дворова метушня й велелюддя ще більше приголомшили Ліподара, який звик до простору та малолюдності дрібних осідків бродників. Роззявивши рота, молодець лупав на все здивованими очима.

Тим часом Агар підкликав до себе підстаркуватого скіфа.

– Аштауке, покажи моїм дружинникам їхню гридницю. І пришли мужам щось пополуднувати.

– А ти, Ліподаре, ходи-но зі мною, – торкнув рукою бродника.

Піднімаючись сходами на другий поверх просторого палацу, Агар похапцем  пояснював:

– Взагалі-то царевий рід, як і решта сакасаїв, з весни до осені кочує буйнотравними луками вздовж Бористену. Бо хіба можуть дерев’яні будівлі, яких не возитимеш з собою, зрівнятися зі степовим безбережжям, з довгими вечорами просто неба біля живого вогнища, з солодким сном у обіймах красуні-жони в нагрітій за день кибитці?.. Сай – то один просторий зимівник для царя, його жон, дітей, кревних родичів і дружинників. Але від діда Атея ми дедалі більше прив’язуємось до цього дерев’яного стійбища. Бо, справді, не возити ж царю з собою щодень степом все своє багатство й цілу вервечку кибиток з численною прислугою, молодшими жонами та їхніми дітлахами. Таки ліпше й зручніше тримати це все у Саї, а самому з дружиною обходити свої володіння, збираючи полюдне та примножуючи табуни і стада захопленою під час набігу здобиччю. А восени повертатись назад, до ситих трапез, велелюдних гульбищ і юних пишнотілих жон.

– А скільки в царя сакасаїв жон? – простодушно поцікавився Ліподар.

Арсак розлого зареготав.

– Скільки?.. Та хіба ж я знаю? Багато, в одному Саї четверо з багатих царських родів інших племен і народів. А молодших жон-скіф’янок, – вважай, у кожному стійбищі знайдеться красуня, яка вино­сила під серцем дитя від царя Арсака. На те він і цар, щоб бути найдужчим і найжонолюбнішим із мужів.

– І що, усі його сини теж мають власні дружини, як от ти?

– Е-ні. Коли батько став царем Скіфії, то позлюбився з моєю ненькою – високородною скіф’янкою з роду Колаксая. Вона є старшою жоною, є першою і єдиною, до кого батько ступав на ложе як цар над усіма племенами Скіфії для продовження роду царського. Молодші жони – то так, для розваги володаря. І лише  син, зачатий від царя старшою жоною, вважається даром праматері царів Табіті і за поконом є царевичем і законним спадкоємцем царської влади після смерті попереднього царя. Так повелося здавна, і так буде, допоки сакасаї населяють цю землю. Тому затям, на майбутнє не вельми поспішай віддавати почес­ті і коритися велінню того витязя –  скептуха, родового вождя, тисячника, а чи сотника, – котрий, гордовито випнувши груди, назветься тобі сином царя Арсака. Вони члени інших родів. А до царської сім’ї належу лише я, мій молодший брат Сатарпан та сестра Каніта. Були ще два брати, але вони вже відійшли в потойбічний світ...

Агар широко прочинив вхідні двері.

Переступивши поріг, молодці опинилися в просторій світлиці. Та просто засліплювала пишнотою. Підлогу встеляли лахматі шкури знайомих і незнайомих хижаків та строкаті перські килими. Ноги тонули в них, немов у пухкій траві. Стіни прикрашали мідійські гобелени. З них на присутніх зрили боги, герої, царі і повержені до їхніх ніг вороги. Поверх гобеленів на стінах висіло чимало різноманітної, багато інкрустованої зброї, головним чином не скіфської, а чужої, захопле­ної у бойовищах та набігах.

Завдяки кольоровому фінікійському віконному склу, світлиця барви­лася в розмаїті насичені кольори. Ліподарові навіть здалося, що світлицю осяює веселка, подарована богами всемогутньому скіфському цареві.