1.5

5

Велетенське царське городище Сай розкинулося на кручах і піщаних кучугурах уздовж високого лівого берега Бористену. І скіфів, і приходьків городище це просто вражало неозорістю та неприс­тупністю укріплень.

Багато дечого наслухався Ліподар від буваліших бродників про Сай. Рекли, що більшого, багатшого й краще укріпленого града[1] немає у всій Скіфії. Але одна справа чути, а зовсім інша – бачити на власні очі.

З трьох боків городище мало чудові неприступні природні укріплення. З півночі котив води широкоплесий Бористен. Обидва береги його були крутими, скелястими, не підступишся аж ніяк. З заходу городище об­межувала повноводна річка Кам’янська Конка. Нападник, що надумав би перепливти її, опинявся перед скелястим берегом з урвистою, майже прямовисною стінкою у десять-п’ятнадцять метрів заввишки. Спробуй-но видерись на таку височінь. А втім, до цього і  не доходило. Захисники з високих урвищ впритул розстрілювали нападників, коли ті ще тільки-но згромаджувались по той бік річки, або зі сміливістю самогубців кидалися вплав.

Зі сходу городище обривалося на березі річки Знам’янська Конка. І тут була найнеприступніша місцина, бо суцільні берегові урвища виви­щувалися на вісімнадцять-двадцять, а то й більше метрів. А по той бік річки аж до Бористену тягнулися болотисті плавні й мочариська, якими й наблизитися до урвищ було просто неможливо.

Просторе, понад дванадцять квадратних кілометрів, царське городище ділила на дві нерівні частини річка Білозерка, права притока Знам’янської Конки. Вона живила глибоке й досить широке Біле озеро, яке частково перекривало доступ у городище з півдня.

З півдня й південного сходу, де, скільки сягало око, тягнувся удалечінь степ, брак природних компенсували не менш неприступні рукотворні фортифікаційні заборола.

Коні дружинників бігли розміреною риссю. Перед очима Ліподара розросталася, розтікаючись вширочінь, висока градська стіна. Бродник спробував, було, прикинути в думці, наскільки ж далеко вона тягнеться. Спробував – і не зміг. Надто вже грандіозним видавалось укріплення. А очі виблискували захопленням і цікавістю. Скільки ж?..

Агар гордовито посміхався.

– Скільки?.. Го-го, не на одне, не на два, а на цілих вісім стрелищ[2] тягнеться зовнішня стіна. Он дивись, від річки Кам’яної[3] до Білого озера  п’ять стрелищ. Бігти – захекаєшся. А від Білого озера до Старого Бористену[4] ще три. Десять тисяч рабів на протязі десяти років зводили ці вали й клади поверх них градські стіни. Жодний град не зрівняється нині з могутнім Саєм. Бо закладений він на віки, щоб увічнити владу над цією землею нащадків Великого Атея.

– То це дід твій заклав Сай?

– Авжеж. Був молодий тоді, коли на цьому місці лежав голий степ, й лише в закутку при впадінні Кам’яної річки в Бористен ліпилось невеличке селище рудокопів. Стріляв дід тоді лебедів на Білому озері. А настрілявши, піднявся на найвищу кручу, звідки перед зором розстеляється далека далечінь: простори степові, мочарі, плавні, лісисті острови, Бористен... Здобич поклав запікатися в жар ватри, а сам задивився удалечінь, ширяючи помислами далеких окраїн свого царства. І незчув­ся цар, як підкрався до нього голодний лев. Спам’ятався лише тоді, коли хижак рикнув і скочив цареві на спину. І покотилися вони понад урвищем, борючись не на життя, а на смерть. І боги дали силу Геракла[5] Атеєві. І здушив він лева, й одтрутив од себе. І вдруге накинувся цар звірів на царя сакасаїв. І знову придушив його Атей і, схопивши за гриву, підняв над головою й гепнув об землю так, що аж зарябів хвилями Бористен. Та втретє піднявся оглушений лев. І вдарив по ньому Атей, і проламав леву череп царською булавою. І впав цар звірів, і сконав. А Атей, узрівши в цій перемозі провіщення богів, присягнув звести на цих урвищах величне городище й наректи його Сай, цебто Цар.

За розмовою незчулися, як коні зупинилися перед масивною, окутою металом брамою, що вросла прибрамними баштами в земляний вал.

Поблизу столиця Великої Скіфії не стільки замиловувала, скільки вражала й відстрашувала грандіозною величчю оборонних споруд.

Земляний вал града, задернований рідкою зеленню, з зовнішнього боку стрімко здіймався увись й простягався від річки до річки. Мав вал при основі двадцять метрів ширини, а висоти метрів з десять. По його розрівненій, утрамбованій вершині тягнулася суцільна, як наче монолітна зав­дяки рідкій глиняній обмазці, стіна з цегли-сирцю. П’ять метрів сягала у висоту зубчаста стіна, якою вдень і вночі походжали чатові в блискучих латах, пильно вдивляючись у степову далечінь.

Ще більшої неприступності Саю додавав широчезний сухий рів, що пролягав перед лінією валу. А загальна височінь укріплен­ня, яке широким півколом відгороджувало городище від неспокійного степу, становила з ровом, валом та стіною близько двадцяти метрів і була поправді нездоланна ні для пішця, ні, тим паче, для комонника.

Вдень масивні подвійні ворота зяяли широко прочинені. Крізь них туди й сюди плив розмаїтий люд: схвильованоокі й до всього цікаві кочівники з віддалених стійбищ, сколоти-ратаї з сумирними заклопотаними обличчями, ремісники-городяни в добротних, не заяложе­них безрукавках, широкобороді гонорові дружинники в блискучих обладунках, хитроокі жваві торгівці-перекотиполе, які кочували з нехит­рим ремісничим скарбом від стійбища до стійбища на просторі від гір таврів до порубіжних дерев’яних твердей гелонів, царські збирачі данини з валками завантажених добрами повозок, гості[6] з Гелона і правобережних городищ сколотів-орачів, з Синдики[7], Савроматії та гетського краю, багаті еллінські купці з Ольвії[8], Боспору, Херсонеса[9] й заморських полісів[10], зрештою безликі раби й просто шукачі пригод чи щастя. Кого тільки не вміщав у собі Сай, кого тільки не перебачив.