1.4

4

Далі й далі на південь несли баскі коні Агара та його супутників. Вої поспішали у Сай[1] – величну столицю царських скіфів, що розкинулася на лівому березі Бористену в самому серці неозорої Скіфії. Непримітна польова стезя петляла від криниці до криниці, від стійбища до стійбища. І скрізь, де б не зупинялися вершники, їх вітали з радістю та шаною, вгощали дорогим вином та кумисом, охоче міняли стомлених коней на найкращих скакунів роду. У дорогу давали вдосталь м’яса, вина, пшеничних паляниць і сухого сиру-іппаки.

Агар затримувався в стійбищах рівно на стільки часу, скільки потрібно було для того, щоб відібрати в дружину з сотень бажаючих кільканадцять найдостойніших, які перемагали в змаганнях та випробо­вуваннях на міцність духу і тіла. Не зважав на те, хто перед ним – убогий сирота пастух, чи син родового старшини – брав дужчого і вправнішого. А попри те брав і багатшого, бо від народження успад­кував мудрі настанови діда Атея. На багатіях, які тримали повноту влади в родах і племенах, трималася влада царя. Непереможним був той цар, якому сліпо корилися середні й зовсім дрібні “царята”. Задля того мудрі волостелини й тримали під рукою дітей родової знаті. Із них ще пращур Аргот почав формувати важкоозброєні дружини професійних воїнів. Так, їх нелегко було утримувати й зай­мати справою, зате саме в таких дружинах давня родова й нова вій­ськова знать зливалися воєдино. Щоб згодом, повернувшись по вислузі з багатством і славою в рідні стійбища, вірно та віддано служити своєму єдиному володарю, забувши про давні вольності, які мали напівавтономні племена скіфів до війни з Дарієм Перським.

Прості скіфи раділи з нагоди послужити царевичеві дружин­ником. Знатні охоче займали місця десятників і сотників. Лише бродників Агар тримав при собі, як особистих охоронців. Вони народилися й налились силами в краї, де, за легендами, богиня Апі[2] породила першочоловіка-велета Таргітая[3]. Тож не дивно, що були кремезнішими, дужчими й витривалішими од самих скіфів.

За три денні переходи від стольного городища царських скіфів дружина царевича Агара, що зросла до п’яти сотень, зустріла на путівці сивого, як лунь, старця. Він сидів неподалік битого шляху на Сай під високим царським курганом, длубався посохом у порохняві й щось бубонів собі під носа.

Першим старця помітив Ліподар.

– Хто то? – торкнув рукою царевича.

Агар примружив очі, прикриваючи їх долонею від сонця, і натягнув повіддя.

– То мандрівний жрець Папая. Страшний чоловік. І святий. Він може пропалити тебе поглядом, або відняти розум, може розказати тобі усе твоє життя і відхилити завісу твого майбуття. Він усе може, подейкують. Навіть перекидатися на вовка, оленя чи орла.

– Та ну? – недовірливо пробасив Ліподар.

– Сам побачиш, – пообіцяв Агар.

Підізвавши соратників, царевич коротко повелів:

– Стреножте коней і лаштуйте обід. Я незабаром повернуся.

Завернувши коней, витязі гайнули до кургана. У пів сотні кроків від жерця  спішилися. Перезирнувшись, повагом рушили далі пішки, ведучи огирів у поводі.

Жерцеві Папая було не знати як багато літ, мабуть сто, або й півтораста. Його довге сиве волосся розсипалося по плечах, прикриваючи гострі виступи лопаток, а широка опасиста борода спадала нижче пояса. Одяг старця складався з полатаного шкіряного каптана й витертих на колінах штанів. Босі коричневі ступні нагадували корін­ня старезного дуба. Вони немовби вростали в сиру землю, черпаючи звідти життєві соки і невгасимий вогонь, що палахкотів у вицвілих очах.

Жрець опирався на ясеневий посох з розгалуженим на п’ять гілок бронзовим навершям, що символізувало дерево світоладу. На вершині осьової гілки – шпичаку посоха – виділялася горда фігурка володаря світу Папая. Широко розпростерши руки, творець світу тримав у п’ястуках дзвіночки, які символізували небесні громи. Саме в їхніх пере­дзвонах старезний жрець міг розчути волю божества, передбачити наближення грози, буревія, віщувати смертним майбутнє.

Над головою Папая з розпростертими крилами вис могутній орел – “око Папая”. Сам бог не раз перевтілювався у цього царя небесних просторів, аби зринути з захмарного світу у світ смертних.

Від осьової гілки навершя магічного посоха розгалужувалися ще чотири, – по кількості сторін світу, – гілки, і кожну з тих гілок теж вінчали горді молоді орли – діти батька богів Папая: по праву руч – безіменний для непосвячених у таїнство “Бог-Меч” та його вірний побратим на бранному полі Тагімасад; по ліву руч – опікун стад і табунів Гойтосір[4] і його даруюча родючість землі супутниця Артимпаса[5].

Нижче богів-орлів – нижчі, земні божки-вовки, слухняні виконавці Папаєвої волі, що супроводжують людей від брами народження за браму смерті.

Жрець спирався на костур, дивлячись кудись поверх голів витязів.

– Він ніколи не випускає з п’ястука магічного посоха. Адже, подейкують, саме в тій ґерлизі й криється надприродна могутність і мудрість жерців Папая, яких поважають і навіть дещо побоюються пихаті опець­куваті енареї[6], котрі годуються зі столу вітця і скептухів, та авхати[7] інших божеств, – пошепки зізнався Ліподарові Агар.

Царевич ступив ще кілька кроків вперед і нерішуче зупинився. До старця залишалося ліктів десять, та він чомусь не помічав витязів.