1.3

3

– Звідки взялися посеред Скіфії жоновладні? – поцікавився Ліподар, коли закінчився ритуал, і всі знову заходилися трапезувати.

– То язиги[1], – спохмурнів Агар, – Жорстоке і дике плем’я ісседонського кореня. Довгий час вони кочували за Волгою, а оце нещодавно перейшли межу й вторглися в уділ савроматів. Не один рік точилися там криваві бойовища за кращі пасовиська. Літ п’ятнадцять тому мій дід Атей водив сакасаїв на підмогу нашим сусідам савроматам у їхній війні з ісседонськими[2] племенами. Відтоді Передкавказький степ лишився за савроматами, а північний уділ відійшов до язигів. Нині їхні стійбища вже за Сіргісом[3]. То звідти вони непомітно просочилися межею гелонських і скіфських земель та, оминувши наші східні застави, налетіли шуліками на найбагатші серед сакасаїв кочовища царевого роду. Вирізали бага­тьох хоробрих. Захопили три царські табуни і чимало іншої здобичі. Не міг я знести таку ганьбу, відсиджуючись за стінами царського града. Кинувся з дружиною навперейми татям. Учора нагнав їх. Ох і запекле ж було бойовище. Скільки крові степ напоїло – зародить маків, що зірок у небі. Ті кляті язиги, - їх було більше, - розтяли навпіл і розпоро­шили степом мою дружину. О, та хіба є для сакасая щось ганебніше, ніж поразка в бойовищі! Я не хотів вірити в те, що нас переможено. Кожен з моїх дружинників очей не смів звести на мене, серце ладен був з власних грудей вирвати, аби не вертатися битими псами перед очі родовичів. Я зібрав рештки дружини в п’ястук. Хортами помчали ми далі по сліду язигів. Сподівався тоді вже не відбити, а бодай відікрасти назад табуни вітця. Хіба  міг я знати, що язигам вистачить розуму остерегтись цього. Мала частина їх відділилася і влаштувала нам пастку. Слід вів на північ, а таті зненацька заскочили нас ззаду. Нерозсудливість завела мене в їхні сіті. І ось маю: я втратив решту дружини.                         

– Зате зберіг життя. І знайшов нас. Нові табуни до осені нагуляються. З-посеред сакасаїв знайдеться ще чимало хоробрих витязів, які охоче поповнять твою дружину.

– Так буде! Я зберу нову дружину. Ви, котрі бачили ганьбу Агара, станете її кістяком. І тоді ми підемо походом за Сіргіс до язигів, чи до Танаїсу в уділ роксоланів – найхоробрішого з савроматських племен. Ми пронесемося смерчем по ворожим стійбищам і повернемося з табунами, утричі більшими за ті, що втратили.

Агар сп’янів. За вечерею він жлуктав вино над міру. Хотів, певно, втопити у вині гіркоту поразки, пекельну ганьбу, смертельну образу.

А тоді, як упився й накликав на голови ворогів різноманітні кари, відкинувся на спину та захропів. Невдовзі по ньому просто неба уклалися спати бродники.

Спутані коні тихо форкали поблизу, не наважуючись відходити далеко від людей і вогню. 3 степу долинало далеке завивання вовків.

Під місяцем незмигно зблискували у відсвітах ватри дві пари карих очей. Скіфи сиділи на чатах, пильнуючи коней і сон соратників.

Зі сходом сонця хоронили полеглих. Над ними насипали невисокий, приплюснутий згори курган.

Втомившись від нелегкої праці, поминали полеглих гучною тризною[4]. Пили менше, бо запаси вина майже вичерпались, зате говорили багато і пишно, перераховуючи героїчні чини-діяння кожного з полеглих.

Ліподар дивувався, як може Агар пам’ятати їх усіх не лише за іменами, а й за звитягами. І, прислухаючись до речниць царевича, пере­конувався, що в царські дружини добирались справді непересічні мужі, кожен з яких відзначався хто небаченою силою, хто дивовижною вправністю у володінні зброєю, хто належністю до шляхетних родів відомих на всю Скіфію скептухів і родових вождів.

“Чи ж рівня я таким?”- думалося тоді.

“Чи осилю я, син чужого племені, службу в дружині царевича сакасаїв?”- питав себе згодом, наодинці, напросившись уночі на чати.

Над головою мерехтіли зорі. Над головою плив ясен місяць. З Бористену наповзала сизувата імла. Змовкли ритуальні пісні, стихли цвіркуни, ущух вітер. Тихо, спокійно, по-домашньому затишно було в природі і на серці. Лише обвуглене галуззя час від часу потріскувало в пригасаючій ватрі.

Ліподар сидів спиною до вогню. Очі, звиклі до темряви ночі, бачать і краще, і далі. Дарма, що місячне сяйво наливає повіки свинцем і заколисує. Бродник ніколи не засне на чатах.

“Не засни” - радять скіфи, маючи на увазі “не вмри”. Cлушне застереження. Особливо, коли на випасі пильнуєш табун коней од тих таки скіфів.

Сидить Ліподар. Руки спер на довгу сарматську піку, сторчма встромлену в землю. Надто довгу й неповоротку в руках пішця. Смертоносну для ворогів у руках важкоозброєного вершника. Добра зброя, хоч і не рідна. І сколоти, і скіфи звикли до коротших, у зріст людини, списів. Списом легко орудувати в бойовищі одною рукою, у той час коли друга прикриває обличчя і шию щитом. Списом можна проштрикнути одного супротивника і, швидко висмикнувши, націлити на другого. Його можна і пожбурити у ворога, розчищаючи шлях уперед. Ні, спис таки кращий за довжелезну сарматську піку. Але – чому ж тоді перемога дісталась сарматам? Яким чином вони змогли розтяти й розпорошити Агарову дружину? Адже ж зійшлися не з легкоозброєними лучниками, а з вишколеними дружинниками, в яких навіть коні закуті в непробивну бронь.

Дивина. Не осягнути цього серцем. Надто глибоко вкоренилася в ньому впевненість у непереможності сакасаїв.