1.2

2

Вечеряли переможці біля спільного вогнища. Довкруж великого трино­гого казана, в якому парувала зварена конина, упереміж сиділи скіфи та сколоти. Щоправда, зі скіфів дожили до вечора лише п’ятеро. Та ці п’ятеро чулись безпечно й упевнено поміж двома десятками сколотів. Їх скіфи кликали геррами[1] й виокремлювали у найхоробріше зі сколотських племен.

Та, правду кажучи, ні Ліподар, ні жоден з його содругів не відносив себе до якогось окремого племені. Вони були вільною задругою ні від кого не залежних побратимів. І таких, як їхня, задруг жило ще чимало на лісистих островах та в захищених природою прибережних балках і урочищах уздовж порожистої частини Бористену. Жили там здавна, стійко зносячи небезпечне сусідство із войовничими скіфами й уперто не уступаючи їм свої природні фортеці-острови та буйнотравні заплавні луки. У скіфів навіть примовка з’явилася: герра в плавнях і з хортами не знайдеш. Не багато, убого жили, зате жили вільно, на відміну від решти сколотських племен, які сплачували цареві скіфів подать і збіжжям, і медом, і полотном, і хутрами. Може саме за це й дістали від царських скіфів окреме прозвисько герри. Позаяк решту сколотських племен, що мешкали на захід від Бористену, сакасаї об’єднували під трохи зневажливою, хоч і справедливою назвою орачі.

Чимало сколотських племен сиділо вздовж великих і малих річок вище скіфського степу. І  всіх їх об’єднувала васальна залежність від сакасаїв. Хто потрапив у неї давніше, за часів Аргота та Аріапейта[2], хто зовсім недавно в добу зміцнення Скіфії царем Атеєм[3], тепер уже не мало значення. Важливо, що володарі всіх тутешніх племен визнали скіфську зверхність, ще й оперлися на неї, зміцнюючи свою владу над хліборобськими общинами. Ті ж, кому покора була не до душі, йшли на лісисті, важкодоступні для кочівників дніпров­ські пороги. Тут з’єднувались із приходьками з інших племен cколотської мови у більші чи менші ватаги й осідали в облюбова­ній, багатій на звіра і рибу місцині. А коли, років через п’ять-десять, земля та багатства лісу виснажувались, перебиралися на сусідній острів чи урочище, де все починалося спочатку. За це близьке до кочового життя сколоти нарекли їх бродниками.

Бродники – то й бродники. Назва прижилася, приліпилася до ватаг волелюбних. Звикли вони за час торгово-мінового спілкування відгуку­ватись і на скіфське “герри”, і на еллінське “бористеніти”. Хіба в найменні суть? Розрізнені, на перший погляд, задруги бродників єднала не так назва, як волелюбність духу й незалежність вдачі.

Сакасаї давно облишили спроби присилувати геррів до покори та послуху. Витурити їх із тисяч острівних та болотяних криївок степовикам було не до снаги.  Та й сутички з відчайдухами бродниками завше носили затяжний, кровопролитний характер. А коли перемоги й давались численнішим і краще організованим скіфам, то ціна крові, пролитої за звитяги, не вартувала тих виснажливих ратних зусиль. Бо особливою заможністю бродники, на відміну від решти сколотів, не вирізнялися, а закріпачити їх на завойованій землі ніяк не вдава­лося, - збирачі данини ніколи не заставали поселення бродників там, де віднаходили їх свого часу дружини скептухів[4]. “Більше з вовка лою стопиш, як з бродника злата зчепиш” – подейкували скіфи, розводячи руками.

Відтак, ще з часів Скіла та його наступника Октамасада[5], царі сакасаїв вдовольнялися суто номінальною васальною залежністю геррів, заплющуючи очі на відсутність щорічних дарів-данин, якими б годилося підтверджувати цю залежність. Зате ратну повинність бродники виконували охоче. Бо ж із походів на савроматів[6], меотів[7], боспорян[8], таврів[9], сатархів[10], еллінів, гетів[11], трибалів[12] у складі скіфського війська бродники повертались на пороги з багатою розмаїтою здобиччю. І, донесхочу намахавшись мечами, з хазяйновитою неквапливістю бралися звозити з усіх усюд багатства Великої Скіфії на Торжище бористенітів та вимінювати на еллінський крам, а чи порядкували на своїх золотоколосих нивах, сінокісних левадах та випасах, рибальських загатах та лісових бортях[13]. Так велося і до цього дня.

Удосталь насичуючись по ратній виправі соковитою кониною, бродники пустили по колу опецькувату амфору. За чашами з вином привітна розмова між воїнами потекла жвавіше.

– О, герри, – наповнивши свою чашу, привідця скіфів підвівся  на знак особливої пошани, – Ваша хоробрість і братерська допомога врятувала мене й побратимів від безславної поразки та смерті. Присягаюся священним вогнем царського вогнища, я, Агар, син царя Арсака і внук Великого Атея, ніколи не забуду цього й із царською щедрістю винагороджу вас за вірність родові Колаксая[14].

Поки скіф великими ковтками поглинав вино з позолоченої чаші-черепа, приголомшені бродники мовчки перезирнулися. Жоден з них досі й гадки не мав, що в житті випаде нагода сидіти й пити вино за одним багаттям навіть не зі скептухом окремого роду-племені, а зі справжнім царевичем усіх сакасаїв. Така честь із тисяч і тисяч сколотів з часів непереможного царя Ідантірса[15] випадала лише одиницям, та й то з числа найзнатніших князів та вічових воєвод. А тут на тобі – царевич Агар, простягни руку й доторкнешся, справжні­сінький, ще й налаштований  на товариський лад. Було чому дивуватися.

Бродники ховали писане на обличчях здивування у чашах з вином. По тому, слідом за царевичем повихлюпували недопите у багаття і мимоволі “поприлипали” очима до Агара. Цікаво ж уперше в житті зрити, ще й так зблизька, одного з чільних мужів Скіфії – майбутнього володаря не лише царських скіфів, а й усіх сколотських племен.

Агар був молодим, мабуть, не старшим за Ліподара, на півголови ниж­чим та вужчим у плечах од нього. Утім, сухорлявість стрункого жилавого тіла царевича лише недосвідченого юнака могла ввести в оману щодо його фізичної сили. У кожному порусі Агара вгадувався природжений воїн. На ньому доладно, немов друга шкіра, сидів масивний лускатий панцер. Залізні пластинки, щільно прилягаючи одна до одної, надійно прикривали і від стріли, і від удару акінаком[16]. Голову і шию захищав конічний лускатий шолом, обличчя в бою – важкий щит, оббитий залізними бляхами.