1.1. КНИГА 1. ВЕЛИКА СКІФІЯ

КНИГА  1.

ВЕЛИКА  СКІФІЯ

...3 царством (скіфів) не можуть

зрівнятися не те що народи Європи, але

навіть і в Азії немає такого народу, який

один на один міг би протистояти скіфам...

Фукідід

...Зопіріон, призначений

Олександром Великим намісником

Понта, вважаючи, що якщо він не

здійснить ніяких подвигів своїми

силами, то покаже себе бездіяльним,

зібрав тридцятитисячне військо і пішов

війною проти скіфів. Він загинув з усім

своїм військом...

Епітома Помпея Трога

Бористеніти, яких тримав у облозі

Зопіріон, відпустили на волю рабів, дали

громадянські права іноземцям,

відмінили боргові зобов’язання (бідарів

– М.Р.) і таким чином змогли витримати

облогу ворога.

Макробій

1

Мужів було зо два десятки. Розтягнувшись вервечкою, вони мірно похитувались у сідлах й стиха перемовлялися. Коні ступали слід-у-слід за переднім огиром. Через це за загоном залишалась вузенька протолока у високій тирсі, яку годі було примітити з відстані одного-двох десятків ліктів[1]. А за день-другий, коли спраглі росту трави піднімуться, від неї не залишиться й сліду. А нема сліду – можна не остерігатися тих, хто йде по сліду.

Мужі були воїнами. У кожного вздовж лівого стегна звисав горит[2], набитий білоперими стрілами. По правий бік до широких поясів були припасовані піхви довгих мечів та кинджалів. З-за спин випиналися легкі круглі щити.

І зброя, і одяг були скіфськими. Та придивившись до мужів пильніше, навіть еллін[3] рік би, що ці варвари не з царського племені, роди якого кочують у надмор’ї від Танаїсу[4] до Істра[5]. На відміну від скіфів[6], вершники не мали на головах гостроверхих башликів, а на каптанах золотого цяцькування, і виразу статечної зрілості їхнім обличчям надавали не кошлаті бороди, а довгі підковоподібні вуса.

З поміж верхівців і пишнотою обладунку, і богатирською статурою помітно виділявся передній вершник – привідця загону. Років мав з двадесять і п’ять, та глибокий проникливий погляд видавав у ньому людину набагато зрілішу за свій вік. В очах молодця мерехтіли відблиски якоїсь жваво плинучої гадки-замрії, устами блукала радість від щастя жити повнокровним життям, відкрите вольове обличчя дихало свіжістю і спокоєм. Легкий легіт розвівав по плечах гриву густого чорного волосся, скріпленого на скронях простим шкіряним паском.

Атлетичний торс витязя стягував лускатий скіфський панцер. Він хвилями здіймався на грудях у такт диханню і надавав молодцю особливої пишноти. Бо і спідня сорочка з грубого полотна, і гостроносі черевики, і прості шкіряні штани, на відміну від скіфських позбавлені металевих прикрас, були такими ж, як і в соратників.

Баский, широкогрудий, вогняно-червоної масті огир витанцьовував під молодцем, пориваю-чись уперед. Та вершник без зримих зусиль стримував буєсть жеребця і не відривався від загону.

Легкою риссю мужі мчали на південь. По ліву руч від них розстелялося безмежжя степових просторів, по праву руч темніли уривчасті пасмуги дібров, за якими вгадувався Бористен[7]. Куди і пощо мчали – те відали лише боги.

Аж ось привідця враз різко осадив огира й застережливо підняв десницю. Вої ту ж хвилю згромадилися довкола нього.

– Чуєте? – тривожно запитав, ні до кого конкретно не звертаючись.

– Здається, січуться десь, Ліподаре? – прислухавшись, поспитав один з воїв.

Ліподар нашорошено обмацав очима довкілля, тоді рішуче підтвердив:

– Січуться. Там. Ану глянемо.

Ховаючись за кронами широчезних, у три-п’ять обхватів, старезних дерев, сміливці зупинилися на узліссі понад Бористеном. І принишкли, здивовано споглядаючи криваву драму, що саме добігала кінця.

У двох стрелищах[8] від узлісся степ розтинала яруга, крутосхила, з заболоченим дном, яке густо поросло лозняком, чорнокленом і колючими чагарями. Яруга підступала впритул до урізу низького лівого берега Бористену. І там, у закутку між яром та річкою, збившись у тісний гурт, стійко трималися кільканадцятеро скіфських дружинників. З боку степу на них насідала сотня закутих у блискучі лати списоносців. Нападники вільно маневрували, наскакували з фронту та флангів і прохромлювали нечисленних оборонців довгими піками, чи стинали мечами. Загнані в пастку скіфи боронилися хоробро, з затятою упертістю приречених на смерть. Однак перевага була не на їх боці. І хто вийде переможцем із сутички, сторонній спостерігач міг загодя передбачити.

Очі Ліподара захоплено зблискували. Не відриваючись, стежив він за перебігом подій. Та коли з коней звалилися ще два дружинники, молодець насупив брови й потягнувся до меча.