Дія роману “Сини Бористену” відбувається в останній третині IV ст. до н. е. на території Великої Скіфії. Це був час руйнації старого світоладу й зародження нової доби – елліністичної. “Сини Бористену” – це роман про скіфо-македонське геополітичне протистояння, про царських скіфів і про життя осілого праслов’янського населення лісостепової частини Великої Скіфії, про історичні долі відомих політичних діячів, держав і народів тогочасної ойкумени.
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Дія роману “Сини Бористену” відбувається в останній третині IV ст. до н. е. на території Великої Скіфії. Це був час руйнації старого світоладу й зародження нової доби, відомої в історії як елліністична.
Історичне тло роману таке: на північ від Еллади цар Філіпп розбудував агресивну централізовану державу Македонію і невдовзі перетворився на гегемона всієї Еллади. Геополітичні інтереси Македонії і Скіфії гостро схрестилися. Мова йшла про контроль надприбуткової і стратегічно важливої хлібної торгівлі з Елладою та Персією. Саме з цією ціллю цар Скіфії Атей просував сферу свого впливу до ключового перевалочного пункту – міста Візантія (тепер Стамбул). Зазіхнув на нього і Філіпп, але не здобув через появу в тилу тих-таки скіфів. Геополітичне протистояння двох наддержав тогочасного світу закінчилося загибеллю Атея. Відтак, Скіфія і Македонія стають безпосередніми сусідами, розділеними хисткою лінією спільного кордону. Надто могутніми сусідами, щоб можна було спати спокійно.
В цей же час, за археологічними даними, зафіксовано наплив у Прикубанські і Надчорноморські степи заволзьких сарматів, очевидно, поліетнічних з більш чи менш виразними тюркськими вкрапленнями в окремих зразках матеріальної культури. Скіфія, ослаблена задунайським розгромом царського полку, опиняється між двох вогнів. І це вже зовсім не та Скіфія, що була в добу скіфо-перської війни. Відбулася різка соціальна стратифікація суспільства, виникло багато торгових і землеробських городищ і селищ, царські скіфи (як пізніше половці) перейшли до напівкочового укладу життя з постійно діючими укріпленими городищами-зимівниками. Відбулася феодалізація (причина, чому з історичних хронік зникають імена скіфських царів – усе вирішували регіональні феодали-скептухи, які опиралися на професійні наймані дружини, що за чисельністю й вишколом не поступалися царській). Під впливом грецької культури і хлібосольного праслов’янського Лісостепу Велика Скіфія еволюціонувала в класичну для ранньоелліністичного періоду варварську державу європейського типу.
Олександр Македонський здійснив “демонстрацію сили” (похід до Дунаю, але без зіткнення зі скіфами (які, треба думати, палко жадали кривавого реваншу за нещодавню (вісім років тому) поразку Атея). А тоді Олександр вторгся в Персію. Намісником Македонії залишився Антипатр, але в 330-х роках він із перемінним успіхом далеко на півдні вів запеклу затяжну боротьбу зі спартанським царем Агісом Третім. Можна припускати, що принаймні на дипломатичному рівні робилися спроби втягти Скіфію в цю борню (якщо достеменно відомо, що Демосфен Афінський підбивав до виступу фракійські племена, то і Скіфію посли, либонь, не минали).
А в Македонії і в Західному Причорномор’ї (провінція Понт) замість Антипатра всі державні повноваження виконував Зопіріон.
І от – або щоб нейтралізувати контрзаходом вторгенння скіфів у Македонію на підмогу Спартанській державі і принишклій напівлояльній Елладі – або щоб вирушити назустріч Олександрові, який планував повертатися зі Сходу північним шляхом – полководець Зопіріон вторгається у Скіфію з 30-тисячною вишколеною, професійною, найбоєздатнішою у світі армією. Ольвія, в якій карбували монету Скіфії і містився палац скіфського царевича-намісника, була для Македонії вкрай необхідною стратегічною військово-морською базою для підкорення нижньо-дніпровських городищ степової і багатих (на кшталт розрекламованого Геродотом на всю Елладу м. Гелона) городищ лісостепової Скіфії.
Історичні згадки й археологічні дані вказують на облогу Ольвії. Але самотужки провінційне місто з населенням близько п’яти тисяч осіб не витримало б облоги, організованої за останнім словом техніки (як не витримав її жоден еллінський поліс Західного Причорномор’я).
І – македонська армія “розтанула” в скіфському степу та так і не здобула пересічний провінційний еллінський поліс. Залишилася лаконічна згадка історика: “...він (тобто Зопіріон) загинув сам з усім своїм військом”. Коли звістка про це дійшла до Олександра Македонського, цар ледве не запанікував, адже військові втрати були настільки фатальними, що, за свідченням Помпея Трога, він “повелів оголосити в армії триденний траур”. А біограф царя Олександра Арріан у цей же час так, наче між іншим, лаконічно згадує про посольство європейських скіфів до царя з вельми зухвалою, як на канони міжнародної дипломатії, пропозицією поріднитися на рівні перших мужів обох царств. Очевидно, скіфи мали дуже вагомі підстави диктувати повелителю ойкумени Олександрові, синові бога Амона, свої правила дипломатичної гри. (Далеко на заході маленька Македонія лежала зовсім беззахисною перед скіфським вторгненням, дуже логічним вторгненням після розгрому війська Зопіріона, яке захищало скіфо-македонський кордон).
Про все оце в динамічній пригодницькій формі оповідається в історичному романі “Сини Бористену”.
Автор висловлює щиру вдячність художнику Андрієві Клименку – авторові картини “Розставання” – поетично-образної обкладинки роману про Скіфію.
#124 в Історичний роман
#4170 в Любовні романи
#110 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 14.06.2021