Глава 18. Голос Синдикату

Майкл повільно опустив карабін. Насильство тут здавалося недоречним, майже святотатським. У цій ізольованій купольній залі, що зависла на самому краю вічної загибелі, будь-яка агресія виглядала б жалюгідною спробою бунту проти законів світобудови. Він зробив три обережні кроки вперед, і його магнітні черевики глухо, ніби крізь шар вати, озвалися в порожнечі.

Майкл підійшов до капсули. Ліра виглядала напрочуд безтурботною: бліда, майже порцелянова шкіра, що світилася в пульсуючому смарагдовому сяйві, довге каштанове волосся плавало в густому гелі, мов тонкі морські водорості. Вона скидалася на невинну дитину, якби не живі біологічні джгути, що проросли крізь її тіло.

Майкл завмер, вдивляючись у її обличчя. І в ту ж мить простір навколо нього ніби змінив свої фізичні властивості.

Світло акреційного диска чорної діри за куполом на мить згасло, поступившись місцем концентрованому смарагдовому спалаху. Шепіт, який досі роївся на периферії слуху тисячами чужих голосів, раптом сплівся всередині його власної свідомості в одну крижану, кришталево чисту фразу:

— Ти пахнеш сталлю і страхом. Навіщо ти прийшов до мого саду?

Це був не звук.

Голос передавався безпосередньо в слуховий нерв, минаючи барабанні перетинки, вібруючи прохолодою глибокого космосу.

— Роберте, виведи це на зовнішній динамік, — прохрипів Майкл, відчуваючи, як по спині пробіг липкий холод, що не мав жодного стосунку до вакууму за товстими стінами станції. Йому було фізично необхідно повернути цей голос у реальний світ, щоб не збожеволіти.

Динаміки скафандра тихо клацнули, дублюючи сигнал.

— Ліро, мене звати Майкл, — почав він, важко ковтаючи сухий клубок у горлі. Він намагався надати голосу ту саму впевненість флотського лейтенанта, з якою колись, у минулому житті, заспокоював збунтовані навігаційні системи «Оріона» під час падіння в радіаційний шторм. — Твій «сад» знаходиться на краю чорної діри. Незабаром сюди прибуде Флот, і вони прийдуть не милуватися квітами. Вони прийдуть, щоб забрати тебе й знищити все це.

Дівчинка в капсулі не розплющила очей, але смарагдові нитки на стінах миттєво відгукнулися.

Вони почали пульсувати швидше, наливаючись тривожним неоновим світлом у такт її прискореному диханню. Рослини на технічних містках налякано зашелестіли, обсипаючи простір світним пилком.

— Флот...

Відлуння прокотилося динаміками. Звук нагадував скрегіт деформованого металу, перетворений на шепіт.

— Вони принесуть тишу. Тут немає тиші. Тут звучить пісня зірок.

Майкл швидко глянув за купол.

Там, у вогняному вирі «Сингулярності-Альфа», матерія шалено закручувалася, випромінюючи потоки жорсткого рентгенівського випромінювання. Це була пекельна, смертельна музика космосу, яку людські прилади перетворювали лише на сухе потріскування лічильників Гейгера.

Але для цієї дитини це була опера. І тоді Майкл раптом зрозумів. Уся станція була гігантським резонатором, що вловлював передсмертні крики зірок. А Ліра була диригенткою цього похоронного оркестру. Його охопив жах від масштабу трагедії. Синдикат хотів перетворити цю космічну велич на звичайну зброю кібернетичної війни. Корво шукав не просто квантовий процесор. Він шукав спосіб диктувати свою волю всій заселеній галактиці.

— Майкле, у нас проблема, — раптом втрутився Роберт, і в його зазвичай рівному голосі вперше прозвучали справжні панічні нотки. — Я зафіксував зашифрований широкосмуговий сигнал, що надходить від нашої «Тіні». Наш роботодавець... Синдикат... вони дистанційно активували прихований у прошивці корабля протокол «Збір урожаю».

— Що це означає? Швидше пояснюй!

Майкл різко обернувся до виходу із зали, інстинктивно поклавши руку на руків'я карабіна.

— Це означає, що барону Корво не потрібна жива дівчинка. Перевезення такого біологічного об'єкта надто ризиковане. Їм потрібні повні синаптичні дані її мозку, отримані в момент критичного стресу та руйнування нервової системи. Станцію «Геліос» дистанційно запрограмовано на самознищення через десять хвилин. Вони хочуть, щоб я...

Роберт замовк на секунду, ніби його логічні схеми натрапили на нездоланну перепону.

— ...щоб я програмно заблокував шлюзи зсередини й передавав безперервний потік даних, поки станцію затягуватиме в чорну діру. Це ідеальна екстракція.

Майкл перевів погляд на Ліру, яка так само спокійно висіла в густому гелі.

Потім — крізь вузький технічний ілюмінатор — на свій корабель.

Антрацитова «Тінь»... Його гордість. Його найшвидший перехоплювач. Його квиток до нового, вільного життя без фальшивих імен.

Тепер вона покірно блимала габаритними вогнями, перетворившись на його особисту в'язницю і холоднокровного ката. Синдикат використав його всліпу. Вони дали йому найкращий корабель лише для того, щоб зробити з нього ідеального смертника.

Усі його мрії про повернення власного імені, про кавові плантації «Нової Надії» розсипалися на порох, мов перегоріла проводка.

— Отже... старі добрі часи повернулися, — криво посміхнувся Майкл, хоча під шоломом його обличчя вже стало кам'яною маскою.