Глава 17. Зелений лабіринт

Майкл струснув головою, відганяючи марення, і перевів погляд на смарагдові капіляри під ногами. Якщо в туманності Медузи органіка була агресивним паразитом, що пожирав метал і плоть, то тут, у самому серці «Геліоса», вона більше нагадувала... занедбаний, але живий сад. Біоконструкція не знищувала довкілля — вона асимілювала його з моторошною делікатністю. Пластикові короби електропроводки потріскалися, випускаючи назовні не пучки мідних дротів, а соковиті, вологі стебла. Світлодіодні панелі на стінах були оповиті найтоншою світною вуаллю з моху, яка приглушувала різке біле світло, перетворюючи його на інтимне, болотяне мерехтіння.

— Ходімо по дані, Роберте. Архіви не чекатимуть, якщо нас розчавить гравітація або спалять мисливці Федерації, — Майкл рушив уперед, намагаючись не наступати на пульсуючі жили.

З кожним кроком углиб станції запах свіжоскошеної трави ставав густішим, майже задушливим, проникаючи навіть крізь багатошарові вугільні фільтри скафандра Синдикату. Ніздрі лоскотав солодкуватий аромат оранжереї, змішаний зі статичним потріскуванням перевантажених реле.

Думки в голові Майкла плуталися, змінюючись глухою, важкою люттю. Барон Корво так красиво розписував цю місію. Він обіцяв архіви Академії. Обіцяв, що Синдикат зітре фальшиву особистість Алекса Вандера, прибере всі сліди й поверне йому справжнє, законне ім'я пілота Флоту.

«Офіційна амністія, Стоуне. Чистий аркуш...»

Його улесливий голос досі лунав у вухах.

Яка ж це була брехня.

Корво обманув його з самого початку — з тієї миті, коли вони пришвартувалися до «Тортуги-7». Синдикату були потрібні не архівні папки, не тактові імпульси серверів і не коди глушіння супутників Федеративного Флоту. Їм не був потрібен компромат на Ґрейвса. Вони просто використали Майкла як мисливського пса, готового залізти в саму пащу чорної діри заради примари власного минулого.

Їхньою справжньою метою від самого початку була жива душа.

Точніше — ця істота.

Коридор вивів його до масивних дверей сектора «Біо-Прайм». Важкі стулки з бронепластику були деформовані — їх розсунули зсередини потужні деревоподібні вузли, завтовшки з людську руку. Замість звичного шипіння пневматики двері розійшлися з м'яким шелестом, ніби розсунулися густі гілки вікового дерева в непролазному пралісі.

За ними відкрилася циклопічна купольна зала, залита м'яким фосфоресцентним світлом.

Побачене водночас зачаровувало й лякало.

Величезний прозорий купол із бронескла виходив просто на акреційний диск «Сингулярності-Альфа». Там, за захисним бар'єром, ревло розплавлене золото вмираючих зірок, але сюди, всередину залу, це пекельне світло проникало вже відфільтрованим, проходячи крізь густі зарості гігантських папоротей і ліан, що звисали просто з технічних містків. Повністю змінена екосистема станції поглинала випромінювання чорної діри, перетворюючи смертельну радіацію на поживне середовище для неонової зелені.

У самому центрі цього божевільного симбіозу природи й технологій, у прозорій циліндричній капсулі, заповненій густим смарагдовим гелем, зависла маленька постать.

Вона не була під'єднана до жодних дротів.

Замість металевих клем і шлангів життєзабезпечення з її долонь, ліктів і потилиці виходили тонкі, майже прозорі ліани, всередині яких циркулювали крихітні світні бульбашки. Вони перепліталися між собою, утворюючи живу пуповину, що тягнулася під стелю й намертво зросталася з головною магістральною мережею станції.

Дівчинка здавалася сплячою. Її повіки ледь помітно тремтіли у фазі швидкого сну, а бліді пальці здійснювали майже невловимі хаотичні рухи, ніби вона грала на невидимому піаніно.

— Майкле... — голос Роберта раптом здригнувся в динаміках, зірвавшись на незнайому досі, моторошно людяну інтонацію. — Я перехопив локальний сигнал. Це не дані. Це... колискова. Мелодія транслюється через нейромережу всієї станції. Вона не просто контролює цю біомасу, Майкле. Ії звуть Ліра. Вона і є мозком цієї станції. Увесь «Геліос» — її інкубатор. Її тіло. Корво нас обдурив. Йому був потрібен цей живий біоквантовий процесор, здатний підкорити собі будь-яку цифрову мережу в секторі.

У ту ж мить смарагдові нитки на стінах спалахнули яскравіше, наливаючись неоновим, майже отруйним світлом.

Тихий шелест трави під ногами змінився виразним наростаючим шепотом тисячі голосів.

Вони шелестіли десь на межі слуху, мовами, яких Майкл ніколи не знав, але інтуїтивно розумів їхній спільний зміст.

Це був плач. Благання. І водночас — попередження.

Майкл відчув, як датчики його скафандра почали зашкалювати від колосального електромагнітного шуму. Прилади божеволіли, малюючи на внутрішньому інтерфейсі шолома безглузді зигзаги радіоперешкод.

— Вона знає, що ми тут, — прошепотів Майкл, піднімаючи карабін і міцніше стискаючи його спітнілими пальцями. — І, здається... вона не хоче йти.

Майкл Стоун прихилився до косяка автоматичних дверей, на мить дозволивши собі важкий вдих.

У відображенні дзеркальної перегородки, ще не вкритої мохом, він побачив людину, яку насилу впізнав би випускник льотної академії десятирічної давнини.

З-під чорного гермошолома скафандра Синдикату дивилися очі, обведені глибокими тінями безсоння й постійного, прихованого страху бути спійманим. Його обличчя, колись вилицювате й гладко поголене, тепер заросло густою темною щетиною, а на лівій скроні білів свіжий шрам — пам'ять про розгерметизацію на «Валькірії».