Глава 16. Стикування під вогнем

Гул двигунів «Тіні» й близько не нагадував брязкіт старої «Зірки Оріона». Це був ледь чутний, шляхетний шепіт хижака, готового до стрибка. Але Майклові зараз було не до естетики — він до болю в суглобах стискав руків’я керування, вдивляючись у монітори. Руки в тактичних рукавичках тремтіли, але не від страху, а від дикого напруження: вести глибоко модернізований перехоплювач Синдикату по самій кромці гравітаційної ями було схоже на ходіння лезом бритви.

Попереду, на тлі сліпучого акреційного диска чорної діри «Сингулярність-Альфа», висіла станція «Геліос». Вона здавалася крихітною порошинкою, затиснутою в лещатах гравітації та охопленою вогнем турелей. Цей об’єкт, колись гордість сонячної дослідницької програми Федерації, тепер виглядав як покинутий форпост на порозі пекла. Його дзеркальні панелі, призначені для збору сонячної енергії, тепер хаотично відбивали люті спалахи вмираючої речовини, яку затягувала безодня.

— Майкле, нас засікли, — голос Роберта тепер звучав чисто, без металевого хрипу, завдяки новому процесору. У його тональності з’явилися нові, лякаюче людяні аналітичні нотки. — Зовнішній периметр станції активував автоматичні системи «Егіда». Імовірність влучання по нас у найближчі тридцять секунд — 82%, якщо ви не припините летіти по прямій, мов п’яний метеор.

— Я не лечу по прямій, я розраховую вектор знесення! — огризнувся Майкл, важко дихаючи в маску. — Турелі б’ють по тепловому сліду. Роберте, скинь охолоджувач у ліві сопла. Зараз ми їм покажемо фокус.

Технічна ситуація

Щити «Тіні»  -   100%

Дистанція до шлюзу «Геліоса»  - 2.5 км

Загроза - Дві скорострільні плазмові батареї на південному полюсі станції

Майкл різко смикнув штурвал на себе й праворуч. Корабель виконав витончену «бочку», пропускаючи над собою сліпучий згусток плазми, який змусив датчики ближньої зони на мить осліпнути від радіаційного сплеску. Тієї ж секунди з корпусу «Тіні» вирвалася хмара крижаного газу. Холодоагент миттєво перетворився на кристалічний туман, що поглинув ІЧ-випромінювання двигунів. Датчики наведення «Геліоса» на мить втратили ціль, переключившись на хибний тепловий фантом. Снаряди автоматичних гармат пішли в порожнечу, безслідно розчиняючись у сяйві акреційного диска.

— Є! — видихнув Майкл, відчуваючи, як піт заливає лоб під шоломом. — Входимо в сліпу зону. Роберте, готуй захвати. Ми не будемо стикуватися офіційно — я просто притулюся до обшивки поруч із технічним лазом.

Удар був м’яким — магнітні подушки «Тіні» спрацювали бездоганно. Корабель буквально прилип до темного композитного крила станції, ховаючись у її топографічних складках від вогню решти оборонних платформ. Майкл уже стояв у шлюзі, застібаючи шолом нового чорного скафандра Синдикату. На матовому наплічнику тьмяно поблискувало клеймо інженерів Тортуги, але під ним ховалися передові армійські системи життєзабезпечення.

— Роберте, залишайся в системі. Якщо побачиш на радарі кораблі Федерації — одразу дай знати. У нас мало часу, поки гравітаційні перешкоди від чорної діри приховують нашу присутність.

— Прийнято, Майкле. До речі, я щойно зламав їхню внутрішню мережу, — голос робота став тихішим, у ньому прорізалися дивні статичні перешкоди. — На станції «Геліос» немає живих біологічних сигнатур. Точніше… вони є, але їхній метаболізм уповільнений до двох ударів серця за хвилину. Це не сон. Це консервація.

Майкл на мить завмер, тримаючи руку на затворі шлюзу. Спогади про «Валькірію» та її мертві коридори крижаною хвилею пройшлися спиною. Намагаючись відігнати наслання, він активував різак. Новим лазерним інструментом, отриманим із рук Корво, він розкрив технічний люк — промінь різав товстий метал, мов масло, розкидаючи навколо фонтани ідеально круглих, швидко застиглих іскор.

Усередині станції панував напівморок, освітлений лише багряними вогнями аварійних ламп. І тиша. Та сама важка, липка тиша, яку він уже чув на «Валькірії». Здавалося, саме повітря тут застигло, перетворившись на моноліт.

Але була й відмінність. Замість звичного для покинутих об’єктів запаху озону та паленої проводки, тут пахло… свіжоскошеною травою. Живою, соковитою зеленню, якої Майкл не бачив з часів випуску з Академії Флоту. Цей запах здавався диким, неприродним серед мертвого заліза на краю загибелі.

— Роберте, ти це відчуваєш? — Майкл обережно рушив коридором, виставивши перед собою карабін. Його черевики з магнітними захватами ступали безшумно, але внутрішній мікрофон скафандра вловлював дивні вібрації стін.

— Мої нюхові сенсори фіксують високу концентрацію терпенів і рослинних феромонів, — озвався андроїд. — Майкле, обережно! Під вами…

Майкл опустив погляд. Уся підлога коридору була встелена килимом із найтонших, схожих на капіляри, світних ниток. Вони не були фіолетовими, як у туманності Медузи. Вони були смарагдово-зеленими й ритмічно пульсували, ніби перекачували не кров, а чисте світло. Ці капіляри обплітали кабелі живлення, йшли під обшивку стін і, здавалося, вростали просто в титанові ребра «Геліоса».

Майкл завмер, дивлячись на смарагдові нитки, але на периферії свідомості все ще пульсувала велич того, що лишилося за бортом. Космос тут, на краю «Сингулярності-Альфа», не був звичною чорною порожнечею. Це була люта, розплавлена симфонія матерії та світла.