Глава 6. Занурення в туманність

За десять годин божевільного, напруженого польоту навколишній космос змінився до невпізнанності. Звична, холодна чорнота, прошита гострими голками далеких зірок, почала швидко тьмяніти, затягуючись каламутною, гнітючою пеленою фіолетового й попелясто-сірого газу. «Зірка Оріона» на повній швидкості входила вглиб туманності «Голова Медузи». У радіоефірі панувало те саме пекло, яке колись, за часів Першої Експансії, змусило дослідників назвати це місце кладовищем зірок і нездійсненних надій. Тут зникали цілі флотилії, залишаючи по собі лише легенди для портових п'яниць.

Бортові датчики остаточно збожеволіли. Голографічні індикатори рубки миготіли червоним, видаючи суцільний каскад помилок. По зовнішній титановій обшивці корабля раз у раз із сухим тріском пробігали розгалужені розряди статичної електрики, схожі на маленькі блідо-блакитні блискавки.

Але найгірше було всередині. У шоломофоні Майкла, пробиваючись крізь щільний гул працюючих систем, почав впевнено звучати тихий, підступний шепіт. Це не були слова, а радше аритмічний, шурхотливий код. Інопланетний маяк у пластиковому контейнері вступив у потужний електромагнітний резонанс із фоном самої туманності. Цей звук проникав глибоко під череп, викликаючи нудоту та фантомне відчуття того самого безмежного, голодного холоду.

Майкл міцніше стиснув зуби, намагаючись струсити марево. «Просто перешкоди. Звичайна фізика полів», — повторював він собі, хоча серце стукало у скронях як божевільне.

— Майкле, ми входимо в зону прямого візуального контакту, — голос Роберта змусив пілота здригнутися. Робот вивів фронтальне зображення на головний екран, штучно підсиливши контрастність і відсікши пелену пилу.

Майкл мимоволі затримав подих, а його пальці на штурвалі заніміли.

Просто перед ними, в самому серці велетенського газового вихору, нерухомо висіло Щось. Це не була космічна станція чи база у звичному розумінні цього слова. Перед очима людини постала гігантська, хаотична, огидна за своєю архітектурою конструкція. Величезний конгломерат із сотень, а може й тисяч кораблів різних епох, рейсів та цивілізацій. Старі кутасті рудовози, витончені пасажирські лайнери, обрубки міжпланетних барж — усі вони були намертво сплетені між собою велетенськими, пульсуючими нитками тієї самої фіолетової органіки, яку Майкл нещодавно випалював плазмою у своєму шлюзі.

Бортова система візуальної розвідки почала маркувати об'єкти:

• Центр структури: гігантський, напівзруйнований порожнистий остов військового дредноута часів Першої Експансії. Його розірвані шпангоути пульсували важким, яскравим фіолетовим світлом, яке виступало серцем цього чудовиська.
• Периферія: порівняно нові «надходження». На самому краєчку цієї павутини висіли сучасні торгові баржі, кілька приватних яхт і навіть один військовий патрульний корвет Федерації, який з такої відстані виглядав повністю цілим.
• Біологічна активність: десятки дрібних фіолетових вогників, схожих на фосфоризуючих світлячків, безперервно й синхронно снували в темряві між уламками, наче бджоли навколо раненого звіра.

— Це… це матка, — ледь чутно прошепотів Майкл, відчуваючи, як липкий жах сковує груди. — Роберте, це ніяке не кладовище кораблів. Це чортів вулик. І вони не просто харчуються металом чи висмоктують реактори. Подивись на той військовий корвет... Збільш картинку.

На екрані з'явився наближений сектор. Було чітко видно, як товсті органічні нитки, наче вени, проросли крізь розбиті ілюмінатори капітанського містка корвета. Усередині, у густому фіолетовому мареві аварійного освітлення, чітко проглядалися силуети. Людські силуети. Вони рухалися. Повільно, неприродно аритмічно, ніби заведені ляльки, що виконували якусь незрозумілу, жахливу роботу.

— Майкле, я фіксую спрямований сигнал запиту на стикування, — голос Роберта вперше за весь час знайомства здригнувся, видавши сухий цифровий тріск. — Він іде безпосередньо від центрального вузла дредноута. І він… він адресований нашому контейнеру з ізольованим зразком. Логіка системи чужинців розпізнає «Зірку Оріона» як автоматичного «носія нової генетичної інформації». Вони чекають, що ми самі увійдемо в паз.

Майкл на секунду заплющив очі. Перед ним стояв вибір: кинути все й спробувати втекти, маючи мізерні чотирнадцять відсотків шансу, або піти до кінця. Старі інстинкти контрабандиста підказали третій, божевільний варіант. Якщо корвет цілий — там є зброя, карти і, можливо, відповіді.

— Роберте, забудь про скарби в центрі, туди ми не жильці, — Майкл різко, до упору повернув штурвал ручного керування, скеровуючи понівечену «Зірку Оріона» по дотичній траєкторії до кутуватого, хижого силуету корвета Федерації. — Якщо на цьому військовому кориті лишилися недоторкані бази даних або коди екстреного доступу Федерації, ми зможемо проштовхнути сигнал крізь перешкоди й викликати сюди флот. А якщо там є ті, хто вижив… я не збираюся залишати людей на розтерзання цій космічній плісняві. Навіть якщо вони вже наполовину мертві.

Корвет називався «Валькірія» — золоті літери назви на носі були частково здерті. Його колись міцна сіра військова броня зараз була повністю вкрита густою мережею пульсуючих фіолетових вен. Вони, здавалося, намертво стискали корпус корабля, утримуючи його купу металу вкупі й не даючи йому розвалитися під дією внутрішнього тиску.

Майкл повністю вимкнув маршові іонні двигуни, щоб не створювати теплового сліду. Він використовував лише крихітні маневрові турелі стиснутого газу, намагаючись не привертати увагу «світлячків» — дрібних органічних дронів, що сотнями кружляли навколо серця вулика.

• Дистанція: 500 метрів… 200… 50…
• Стан «Валькірії»: головний реактор повністю заглушений, але тьмяне аварійне освітлення всередині житлових палуб продовжує слабко блимати. Блимати чітко в такт повільному серцебиттю всього вулика.
• Стикувальний вузол: правий шлюз корвета виявився повністю заблокований щільною органічною масою, яка за текстурою нагадувала застиглу смолу або чорний бурштин.