Глава 2. Ризикований крок

Вузький технічний коридор «Зірки Оріона» зустрів Майкла монотонним, тривожним гулом аварійних систем. Стеля тут була низькою, і кожен крок відгукувався металевим лунінням. Майкл із зусиллям натягнув щільну силіконову манжету кисневої маски на обличчя. Повітря всередині контуру миттєво змінилося на сухе, з різким присмаком тальку та регенерованого кисню. Він тричі смикнув важкий карабін на поясі, перевіряючи магнітний замок страховочного фала — у невагомості дрібниць не існувало.

Палець у масивній рукавиці скафандра ліг на сенсор відкриття внутрішніх дверей шлюзу. Сенсор зблиснув блідо-зеленим, і за секунду герметична перегородка здригнулася.

Шипіння повітря, що виходило назовні, вирвалося з тонкої щілини й боляче вдарило по вухах, змусивши Майкла скривитися. Здавалося, сам корабель із диким свистом чинить опір порожнечі, яка намагалася висмоктати його зсередини.

— Якщо я не повернуся за п’ять хвилин, — кинув він через плече, намагаючись, щоб голос звучав якомога буденніше, — зітри мою історію відвідувань із бортового комп’ютера.

За його спиною, у тьмяному світлі коридору, височіла незграбна триметрова фігура бортового андроїда. Оптичні датчики робота тричі моргнули жовтим, фокусуючись на спині капітана.

— Ця функція не входить до моїх базових пріоритетів, Майкле, — безпристрасно, з легкою хрипотою зношених аудіодинаміків відповів робот. — Але я постараюся запам’ятати вашу іронію. Якщо ми виживемо, я внесу її до реєстру нераціональних людських реакцій.

Майкл коротко кивнув і ступив у абсолютну темряву шлюзового відсіку. Тут панував космічний холод, який миттєво пробирав навіть крізь термоізоляцію костюма. Він увімкнув наплічний ліхтар. Вузький, гострий промінь світла розрізав морок і вихопив із темноти протилежну стіну.

На сталевій панелі керування зовнішнім люком причаїлося воно.

Майкл мимоволі зробив крок назад, його черевики з брязкотом магнітів прилипли до підлоги. Істота була огидно сірою, з напівпрозорою жилавою текстурою, і щільно присмокталася до приладів, ніби гігантський слимак. Вона найбільше нагадувала гротескний, деформований гриб, чиє тіло пульсувало ледь помітним внутрішнім життям. Найстрашнішим були його «корені» — тонкі, як капіляри, але міцні синяво-чорні нитки. Вони буквально проплавляли товстий шар титанової обшивки «Зірки Оріона», зникаючи десь усередині технічних нутрощів корабля.

Від різкого спалаху ліхтаря «гриб» судомно, ривком стиснувся, зменшившись майже вдвічі. Тієї ж миті стінами шлюзу прокотився низький, вібраційний гул. Це не був звук у звичайному розумінні — це була хвиля, що пройшла крізь підошви черевиків і віддалася в зубах Майкла. Звук був схожий на глибокий, приглушений стогін пораненої тварини.

— Роберте, тягни сюди свою механічну тушу! — крикнув Майкл, з трудом перекриваючи наростаючий свист повітря та дивне гудіння. — Перемкни мовний модуль на широкосмугову трансляцію. Спробуй видати серію вітальних сигналів на всіх частотах. Математичні прогресії, гармоніки Фібоначчі, хоч вірші мені тут читай! Нам потрібен контакт!

За дверима почувся важкий гуркіт сервоприводів. Робот незграбно, боком вкотився до тісного шлюзу, заповнивши собою майже весь вільний простір. Масивні металеві маніпулятори з брязкотом зафіксувалися на штормових поручнях, щоб його не здуло в куток. Корабель помітно здригнувся — істота реагувала на рух.

Динаміки Роберта на грудній панелі зашипіли, заплювалися статичною електрикою, а потім видали шалений каскад звуків. Шлюз затопило какофонією: від чистих, ріжучих слух синусоїдальних тонів до рваного, кулеметного цифрового стрекоту та ультразвукового писку.

Майкл завмер, затамувавши подих. Його погляд був прикутий до сірої маси на стіні.

Раптом хаотична пульсація істоти змінилася. На якусь мить вона абсолютно точно синхронізувалася з ритмом сигналів, що посилалися роботом. Слідом за цим сіра напівпрозора плоть почала набрякати, і з її глибини пробилося густе бузкове сяйво. Воно ставало все яскравішим і яскравішим, поки нарешті не залило весь тісний відсік примарним, фосфоризуючим світлом, від якого металеві стіни та маска Роберта забарвилися в отруйно-фіолетові відтінки.

Майкл заплющив очі, бо в його власному черепі зненацька народився дивний, чужорідний відгук. Це не були людські слова чи образи. Це було чисте, концентроване відчуття. Фізичне відчуття абсолютного, безмежного космічного холоду... і лютої, чорної порожнечі, що вимагала насичення. Нестерпного, вічного голоду.

Майкла зняло в піт всередині скафандра.

— Майкле, воно не відповідає у загальноприйнятому сенсі, — проскреготів Роберт. Його зазвичай рівний голос зараз переривався тріском і спотвореннями, а з вентиляційних щілин на голові андроїда потягнуло гострим запахом перегрітої ізоляції. — Воно... воно не намагається розмовляти. Воно поглинає частоти. Мій лінгвістичний процесор працює на межі й перегрівається від спроб розшифрувати цей хаос. Воно не говорить, Майкле. Воно живиться нами. Нашою енергією.

На підтвердження цих слів стельова лампа аварійного освітлення у шлюзі кілька разів судомно блимнула, видала гучний тріск і остаточно згасла.

Темряву розганяла лише сама істота. Її бузкове свічення стало пульсуючим, майже агресивним. Майкл із жахом побачив, як синяво-чорні нитки-корені на очах потовщали, наче артерії, що налилися кров'ю. Вони з хрускотом проростали все глибше крізь метал, рухаючись чітко вздовж товстої силової магістралі, яка вела прямо до головного квантового реактора «Зірки Оріона». Корабель почав стрімко втрачати живлення.