Глава 1. Віч-на-віч із вакуумом

Аварійний сигнал застав Майкла Стоуна зненацька. Він щойно став у позу Ширшасана й готувався перейти до її складнішого варіанту — Саламба Ширшасани, використовуючи як точки опори, окрім маківки, ще й передпліччя, коли пролунав цей пронизливий звук. За останні десять років, після закінчення льотної академії, він жодного разу не чув цього сигналу. Можна сказати, що він був «щасливчиком». Або провидіння його оберігало, або прискіпливість, із якою він перевіряв усі системи корабля, або ж працювала інтуїція під час вибору чергового вантажу й маршруту польоту. Та сьогодні, схоже, усе це дало збій. Інтуїція мовчала, ретельна перевірка систем не спрацювала, а провидіння, ймовірно, взяло відгул чи відпустку.

— Чорт! — видихнув Майкл, повертаючись у нормальне вертикальне положення. Хоча щодо цієї ситуації складно сказати, яке саме вертикальне положення його тіла було нормою. Залежно від того, відносно чого або кого. Хоча все ж таки, скоріше відносно чого, адже більше людей на старенькому вантажнику «Зірка Оріона» не було.

Звук не вщухав. Він вгвинчувався в мозок, мов іржаве свердло, нагадуючи, що космос не пробачає навіть хвилинних спроб знайти внутрішню рівновагу. Майкл рвонув до пульта керування, відчуваючи, як кров, що прилила до голови під час стійки, тепер неприємно пульсує у скронях.

На головній панелі червоним пульсував сектор B-4 — гідравліка шлюзового відсіку.

Екран видавав сухі цифри, які в перекладі на людську мову означали: «Ми діряві».

• Тиск у відсіку: падає на 0,2 атмосфери за хвилину.
• Статус перегородки: критична деформація захватів.
• Енергоспоживання: різкий стрибок у ланцюзі обігріву — вакуум уже почав висмоктувати тепло.

«Зірка Оріона» жалібно скрипнула. Цей звук Майкл знав — так стогне метал, коли його розривають на частини. Він кинув погляд на монітори зовнішнього огляду. Жодних астероїдів, жодних уламків. Просто втома. Стара добра втома металу, яка вирішила нагадати про себе саме тоді, коли він захотів досягти нірвани.

Майкл діяв автоматично, маскуючи наростаючу паніку звичними протоколами.

1. Герметизація: відрізати пошкоджений сектор від житлового модуля.
2. Дистанційна діагностика: зрозуміти, чи вилетів ущільнювач, чи тріснув сам корпус.
3. Молитва: бажано тим богам, які відповідають за старі корита та їхніх невдах-пілотів.

— Ну ж бо, крихітко, не підведи, — прошепотів він, вбиваючи команду на примусове перекриття магістралей.

Пальці Майкла завмерли над сенсором, коли він помітив дивину. Датчики показували витік, але зовнішня камера шлюзу фіксувала дещо інше. Там, у порожнечі за товстим склом, щось мерехтіло. Це не була пара від кисню, що виходив назовні. Це була слабка, ледь помітна пульсація бузкового кольору, яка ритмічно стискалася й розтискалася в такт аварійній сирені.

Інтуїція, яка, як він думав, пішла у відпустку, раптом повернулася й боляче кольнула його під ребра. Це була не поломка. Це був контакт.

Майкл застукав по клавішах, викликаючи свого єдиного компаньйона на борту — робота, до функціональних обов’язків якого входили підтримання порядку на кораблі та дрібний ремонт. Хоча подібні роботи мали доволі обмежений функціонал, це було краще, ніж нічого. До того ж Майкл трохи його апгрейдив і назвав Робертом. Апгрейд полягав у додаванні мовного модуля та певної подоби свідомості, хоча повноцінною цю свідомість назвати було важко.

— Роберте! Твою мідну луску, озивайся! — гаркнув Майкл, натягуючи черевики на босу ногу.

У кутку рубки заворушилася купа металу, більше схожа на помісь пилососа з павуком. Із тихим дзижчанням Роберт розправив свої маніпулятори. Його апгрейд був плодом нудьги Майкла під час довгих перельотів, і часом пілот про це шкодував.

— Фіксую підвищення кортизолу у вашому голосі, Майкле, — озвався робот брязкотливим тенором. — Ширшасана не принесла очікуваного просвітлення?

— Замовкни й котися до шлюзу B-4. У нас падіння тиску. Готуй герметик і зварювальний блок.

Майкл уже біг вузьким коридором, на ходу застібаючи клапани технічного комбінезона. Повітря в переході ставало крижаним — система життєзабезпечення не справлялася з обсягом витоку. Коли він дістався гермодверей шлюзу, Роберт уже був там, незграбно перебираючи трьома кінцівками по гофрованій підлозі.

Майкл припав до оглядового ілюмінатора внутрішніх дверей. Те, що він побачив, змусило його затамувати подих.

Зовнішній люк не був пробитий каменем. Його ніби виштовхували зсередини назовні. Метал по краях розійшовся «трояндою», вигинаючись у порожнечу. Та сама бузкова пульсація, яку він бачив на моніторах, тут, зблизька, здавалася майже відчутною. Вона не просто світилася — вона вібрувала, і ця вібрація віддавалася свербінням у зубах Майкла.

— Майкле, мої сенсори фіксують аномальну активність електромагнітного поля, — озвався Роберт, завмираючи біля порога. — Це не схоже на несправність гідравліки. Коефіцієнт імовірності того, що «це» є органікою — 74%.

— Органікою? У відкритому космосі на обшивці вантажника? — Майкл схопив аварійний ліхтар. — Роберте, тримай страхувальний трос. Я заходжу до шлюзу.

Він розумів, що це божевілля. Стрибнути в розгерметизований відсік, який от-от може відірватися від корабля, — вірний спосіб назавжди завершити кар’єру. Але щось у цій пульсації, якась дивна, майже гіпнотична частота, змушувала його рухатися вперед.