Розділ 66: План: Семирічка

Зеро стояв на краю тренувального поля, його погляд був спрямований на студентів, які зібралися внизу.

Їхні обличчя виражали суміш рішучості, страху й нетерпіння. Поле, яке він створив для їхнього тренування, уже було особливим: невидима гравітаційна оболонка стискала їхні рухи, обмежувала здібності, а неони — джерело їхньої сили — здавалися приглушеними, наче хтось накрив їх важкою ковдрою. Але Зеро знав: цього недостатньо. Кілька днів інтенсивних тренувань могли загартувати тіло, але не дух. Не цінності. Не волю. А саме це було потрібно, щоб вистояти проти того, що чекало їх попереду.

Він зітхнув, відчуваючи, як повітря наповнює легені, і його думки заглибилися в план, який визрівав у його голові вже давно.

— Ніхто за кілька днів не стане сильнішим настільки, щоб змінити долю. Але я можу дати їм більше. Я можу дати їм час. — Зеро посміхнувся кутиком губ.

Його сила, контроль над простором і часом, була не просто інструментом — це був ключ до неможливого. І зараз він збирався провернути трюк, який змінить усе.

— Хто ж, як не я, це зробить ? — пробурмотів він собі під ніс, і в його голосі відчувалася суміш самовпевненості та втоми. Ці студенти — їхня воля, їхня сила, їхня надія — були єдиним, що стояло між цією планетою і хаосом.

Зеро повільно підняв руку, відчуваючи, як енергія простору та часу починає пульсувати в його долоні. Повітря навколо нього затремтіло, наче саме реальність готувалася підкоритися його волі. Він закрив очі, зосереджуючись, і промовив низьким, але чітким голосом:

— Контроль простору та часу. Розлом часу. Обмежена територія.

Він різко махнув рукою, і в ту ж мить невидима хвиля прокотилася полем. На кілька кілометрів навколо студентів виник новий бар’єр — тонкий, майже невидимий, але настільки потужний, що навіть найчутливіші з них не помітили змін. Реальність усередині бар’єру змінилася: один день у зовнішньому світі тепер дорівнював одному року всередині. Сім днів на планеті стануть сімома роками для тих, хто опинився в цій часовій петлі. Сім років, щоб викувати з них воїнів, здатних протистояти будь-чому.

Зеро кинув погляд на студентів, які продовжували свої тренування, не підозрюючи, що їхній час уже тече інакше.

— Вони не відчують різниці. Поки що, — подумав він. Але він знав, що кожен удар, кожен крок, кожна мить болю й боротьби в цьому розломі загартує їх так, як не зміг би жоден звичайний тренувальний центр.

План був чітким і продуманим. Перший рік — найжорстокіший етап. Студенти битимуться з високорівневими мутантами без використання неонів і зброї. Тільки їхні тіла, їхня воля, їхній дух. Зеро знав, що навіть найсильніші фантоми могли зламатися під таким тиском. Але ці юнаки й дівчата мали щось більше — причину боротися, мету, заради якої вони готові витримати все.

— Це випробування їхньої волі. Якщо вони не здадуться, вони стануть сильнішими, здатні захистити цю планету, — подумав він.

Наступний етап передбачав поступове ускладнення. Другий рік — бої зі зброєю, але все ще без неонів. Це навчить їх покладатися на техніку й тактику, а не лише на надприродні здібності. Третій рік відкриє доступ до неонів, дозволяючи студентам відчути їхню силу в повному обсязі. Далі Зеро планував передати їм свої власні техніки, які він відточував роками. І нарешті, останній етап — грандіозний бій, де вони зможуть застосувати все, чого навчилися, проти нього самого.

— Це буде цікаво, — з іронічною посмішкою подумав він.

Але була одна проблема. Нола. Вона не могла використовувати неони. Зеро знав, що це не просто тимчасова слабкість, і розв’язання цієї загадки вимагало колосальних ресурсів. Він міг би вирішити це вже зараз, розблокувавши її потенціал, але не хотів поспішати.

— Її еволюція має статися природним шляхом. Її серце має знайти ключ. — подумав Зеро.

Проте він уже мав ідею: тимчасовий резервуар неонної енергії, який міг би дати Нолі шанс битися нарівні з іншими.

— Всьому свій час, — подумав він, відганяючи сумніви. Його погляд знову повернувся до студентів, які, не підозрюючи про часову кривизну, готувалися до першого бою.

— Час починати, — тихо промовив Зеро, і його очі спалахнули рішучістю.

Після того, як Зеро з’явився на закритій зустрічі P.A.R.A.D.O.X, усе змінилося.

Тяжке, гнітюче мовчання повисло в повітрі, наче сама реальність застигла, не наважуючись ворушитися. Члени зустрічі, ці всемогутні істоти, що правили галактиками й тримали в своїх руках долі зірок, не затрималися ані на мить. Щойно Зеро зник, кожен із них активував свої телепортаційні здібності, але цього разу їхній шлях лежав не до розкішних палаців чи командних центрів їхніх галактик. Ні, страх гнав їх у найзахищеніші куточки Всесвіту — до бункерів, що були сховані за шарами просторових бар’єрів, захищені технологіями, які вважалися незламними, і ізольовані від часу, енергії, вібрацій і навіть думок. Ці укриття були створені для захисту від катастроф космічного масштабу, але зараз вони стали притулком від одного-єдиного створіння — Зеро.

У цих ізольованих камерах, де навіть час здавався застиглим, серця тих, хто їх мав, калатали в шаленому ритмі. Інші, чиї тіла були позбавлені плоті чи крові, відчували щось схоже — первісний, неконтрольований страх, що пронизував їхню свідомість. Вони, істоти, що вважали себе богами, тремтіли від однієї лише думки про Зеро. Навіть згадка його імені викликала холодний піт чи його еквівалент у тих, хто не мав людської форми.