Розділ 37: Не дивуй нас сильно

Ректор університету йшов алеєю, що вела до гуртожитку, де проживав Зеро.

Він був задуманий, час від часу поглядаючи на свій нано-браслет. Усі підготовчі роботи були завершені: екзаменаційний зал готовий, завдання перевірені, залишалося лише дочекатися директора та монарха, щоб розпочати процес.

Ректор із задумливим виглядом помаленьку йшов, розмірковуючи над Зеро.

– Скільки вже бачив різних феноменальних студентів, але цей юнак вибивається з усіх рамок. По ньому зовсім не скажеш, що він сильніший навіть за монарха, який має ранг SS, – думав він, знову згадуючи момент, коли Зеро отримав тимчасовий нано-браслет.

Саме тоді AVI спробувала визначити рівень Зеро, хоч їй це не вдалося, вона миттєво помістила його на перше місце серед усіх студентів, а також викладачів. Єдиним, кого AVI не враховувала у своїх розрахунках, був директор університету, адже він був «імператором» цього місця – поза будь-якими рамками чи класифікаціями.

Ректор зупинився біля гуртожитку, коли побачив, як Зеро виходить із дверей. Юнак, здавалося, ніби зовсім не поспішав. Він вдихнув свіже повітря, оглянувся на околиці та впевнено рушив до ректора.

Ректор пильно дивився на нього, намагаючись зосередитися.

– Як це можливо ? Скільки не стараюся, я не можу відчути від нього й краплі неонів. Таке враження, що переді мною стоїть абсолютно звичайна людина, – міркував він, поки Зеро наближався.

Коли юнак підійшов ближче, ректор зважився ще раз випробувати його – цього разу спробував подивитися йому прямо в очі. Але, як тільки їхні погляди зустрілися, у ректора миттєво виникло відчуття невимовної небезпеки. Інстинкти кричали, що йому потрібно припинити цю спробу негайно. Він рефлекторно опустив голову,
а серце забилося швидше.

– Досить перевіряти мою силу, – м'яко, але з певною ноткою докору сказав Зеро, усміхаючись. – Не робіть цього.

Ректор здригнувся, але швидко опанував себе. Він повільно зняв свій капелюх і низько схилив голову в елегантному вибаченні.

– Мої вибачення, юначе. Це було недоречно.

Зеро лише кивнув і, зберігаючи спокійну усмішку, додав:

– Нічого страшного. Я розумію вашу цікавість.

Ректор відчув себе трохи легше й теж усміхнувся. Потім він зробив жест рукою, запрошуючи Зеро йти за ним.


У цей час кампус університету наповнювався звуками студентського життя.

Групи студентів прямували в різні напрямки: хтось поспішав на ранкові лекції, хтось ішов на тренувальні майданчики, а інші збиралися, щоб кинути виклик один одному в дуелях чи випробуваннях. Радісні вигуки та сміх лунали всюди. Кампус був живим, наповненим енергією молодості й азарту.

Проте, щойно ректор з’являвся в полі зору, усе змінювалося. Студенти, незалежно від їхніх занять, миттєво зупинялися, вирівнювалися та віддавали честь. Ніхто не насмілювався говорити, навіть шепотіти. В абсолютній тиші вони спостерігали, як ректор у супроводі Зеро проходив повз них. Їхні обличчя виражали не страх, а щиру повагу. Це було настільки очевидно, що навіть Зеро звернув на це увагу.

– Вони дійсно його поважають, – подумав він, спостерігаючи за поведінкою студентів. У їхніх очах читалася відданість і захоплення, які рідко можна було побачити серед молоді. Це не була вимушена покора – схоже, ректор справді заслужив їхню прихильність.

Як тільки ректор із Зеро зникли з поля їхнього зору, атмосфера миттєво змінилася. Кампус знову ожив: студенти почали перегукуватися, сміятися та обговорювати свої справи. Було навіть чути, як дехто обговорює подію:

– Хто цей хлопець поруч із ректором ?

– Я чув, що він новий студент, той самий, про якого всі говорять.

– Це він, той, що знищив легендарну зброю ?

Зеро не міг не помітити цієї зміни. Він усміхнувся, глянувши на ректора

– Короля цього місця явно поважають, – подумав він із задоволенням. Ця щира прихильність студентів до ректора змусила Зеро ще більше зацікавитися цим місцем.

Ректор, немов відчуваючи на собі погляд, обернувся до Зеро й запитав:

– Вас щось турбує юначе ?

– Ні, усе чудово, – відповів Зеро, ледь помітно усміхнувшись. – Просто цікаво спостерігати, як люди реагують на вас.

Ректор усміхнувся і, не зупиняючись, відповів:

– Якщо ставитися до інших із повагою, вони відповідають тим самим. Це просте правило, але воно працює завжди.

Серед натовпу студентів Зеро помітив Нолу.

Вона стояла трохи осторонь, уважно спостерігаючи за ним. Її очі світилися рішучістю, а легка усмішка грала на обличчі. Зеро помітив, як її кулаки були міцно стиснуті, ніби вона стримувала палке бажання тренуватися на повну силу, щоб досягти своїх цілей і стати тією, хто зможе захищати інших. Зеро добре розумів це почуття.

– Схоже, вона не здалася, – подумав Зеро, оцінюючи її бойовий дух. – Її сила волі заслуговує поваги.

Ректор і Зеро продовжували рух до одного з головних комплексів університету. Як тільки вони наблизилися, сканер автоматично активувався, проаналізувавши їхні особистості за долі секунди. Двері миттєво розсунулися, відкриваючи доступ до внутрішньої частини комплексу.

З одного боку, було значно простіше просто телепортуватися сюди, але з іншого, існувало університетське правило, яке забороняло використання сил до початку навчального процесу. Це правило запровадили, щоб запобігти можливим конфліктам і забезпечити порядок.

Усередині комплексу панувала атмосфера величі й спокою. Прямо за дверима стояли директор і монарх. Директор був спокійним літнім чоловіком, який випромінював мудрість і стриманість. Монарх, навпаки, мав проникливий, навіть пронизливий погляд, який ніби заглядав у саму душу. Їхня присутність створювала відчуття, що ці двоє є одними з непорушних стовпів людства.

– Ласкаво просимо, Зеро, – заговорив директор із легкою усмішкою. – Сподіваюся, ти не здивуєш нас занадто сильно.

Його тон був доброзичливим, але за цими словами ховалося щось більше – ніби він натякав на потенціал, про який вже ходили чутки.

Зеро у відповідь підняв брову, ледве стримуючи свою посмішку.