Епілог

16 травня 2039 року. 
Наступного дня.
Одеса. Berlin City Tower.
8:00. Глобальні новини.
 

     Від Вашингтона до Пекіна, та  від Кейптауна до Берліна світ прокинувся зміненим. 
    Телевізори на всіх каналах  у режимі "екстрених новин" показували кадри незбувшегося теракту. У репортажах раз по раз демонстрували свіжі супутникові зображення наукового об’єкта, де його ангар був понівечений та покручений. На голографічних екранах різні ведучі з натягнутими посмішками розповідали про таємниче відкриття українців, та «відвернене лихо». 
Кнопка, повільно зайшов у кімнату, тримаючи в руках каву. Поставив одну біля Наді, а другу дав Гарпуну.
    Той сидів втомлений і згорблений, неподалік нього трохи пом'ята сиділа Надя. Вони так і не розійшлися, і всю ніч без сну, намагалися все переварити й зрозуміти, що ж тепер буде далі. 
  — Ми вижили, — нарешті тишу перервала Надя.
 — Але якою ціною?.. — Кнопка відповів не відводячи погляду від проєкції над інтерактивним столом, де Алекс ніс чорний металевий контейнер. Гарпун махнув вказівним пальцем  і перемкнув канал на один плюс один. Там показували  Президента України який виступав на Генасамблеї ООН: “...Ми втратили технологію! Але ми зберегли майбутнє. Світ побачив не лише те, що ми відкриті, а й справжнє обличчя людського  зла! …” 
— А він добре говорить, — пробурмотів Кнопка. 
Внизу картинки бігла стрічка із заголовками на різних мовах: “Україна врятувала планету — потенційна ядерна катастрофа відвернута!” 
— Світ здригнувся. Вперше з часів холодної війни. Теракт міг стерти лідерів планети. — Надя зітхнула — Але хіба це кінець?
Гарпун не відповідав. Він махнув рукою і звук телевізора вимкнувся. 
— Вони ніколи не зміняться, — пробурмотів він, відкидаючись на спинку крісла.
 — Ага...Усі намагаються присвоїти заслугу, — пирхнула Надя. — Президент, комісар ООН, і навіть старий пердун Ілон Маск.
 — Людство на порозі нового світанку, — зіронізував Кнопка. — А вони знову ділять майбутнє, як пиріг.
Гарпун стиснув чашку кави так, що та скрипнула — Алекс… — мовив він нарешті. — Він передбачив усе!
 — Він бачив її втрату, бачив об'єкт у вогні, бачив смерть…
 — І якщо його бачення були настільки точні… — Гарпун замовк, на лобі з’явилась зморшка — …то що буде, коли прилетять “вони”? 
    Мовчанка повисла, глибока, важка. Її порушував лише гул ранішнього міста за вікном. Але кожен з них вже думав про інше. Про ті небеса, які ще не розкрились.

     У цей час Борсук опершись на крило чорного пікапа, чекав коли з термінала аеропорту вийде Лось. Той змучений, перев’язаний, але живий згодом показався біля турнікета й махнув рукою. 

      Вони обійнялись мов брати, що пройшли крізь пекло.
— Ну що, герой? — усміхнувся Борсук. — Ти як завжди впорався!
— Так! — Коротко відповів Лось і дістав з кишені знімок, який коротким відео демонстрував як Марта тримає на руках сина в обіймах  чоловіка, зі сльозами на очах.
 — Еее... Борсук, я дещо хочу сказати, брате ... — він трохи промовчав — Що ж,  далі без мене  розгрібатимеш? ...  Це було моє останнє завдання! — сказав Лось. — Я йду. Досить.
 — Ти що, справді? — здивувався Борсук. — Впевнений?
 — Вперше в житті! — Я побував у пеклі. І зрозумів, чого не хочу втратити. Служба — це не все.
— Але легенда така, як ти…
— Легенда має знати, коли йти. — Він махнув рукою на сина Марти. — Отакий має бачити тата вдома, а не в труні.
 Він натиснув на знімок і той змінив зображення де дівчинка сміється в обіймах батька.
 — Час бути батьком, а не тінню.
Борсук мовчки кивнув.
 — Поїхали. Я тебе підкину. — Лось кивнув головою і відкрив двері авто.
      Трохи пізніше  в іншому кінці Одеси коли вечір вже почав повільно огортати все навкруги. Я лежав на веранді свого дому, загорнутий у ковдру. Рухатися  було важко і боляче. Карина мовчки підійшла й сіла поруч. Вона показала на термос із гарячим чаєм, який тримала у руках 
— Боляче? — запитала.
 — Тільки коли дихаю, — пожартував я, але скривився.
 Деякий час ми насолоджувалися мовчанням та шелестом вітру. 
— Вона встигла прислати мені… перед кінцем, — раптом вирішив сказати я.
 — Нубіра?
 — Так, — я дістав маленький прозорий гаджет і натиснув "Play". Голос Нубіри тихо заговорив:
— «Владе…  Якщо ти це чуєш  — значить, мене вже немає.
 І все ж… я вдячна за кожну мить, що провела поруч із вами.
Я хотіла встигнути більше. Побачити твої очі в спокої. Я мріяла хоч раз почути сміх твоєї доньки, яка колись змінить світ. Сказати твоїй дружині, що ти — гідний її. Але доля не дала мені часу.
Ти був для мене більше, ніж союзник. Ти став тим, кого я ніколи не мала — братом, захисником. Тихим опертям, поруч із яким усе здавалося можливим.. Я знаю — моє останнє рішення ти зрозумієш.
І я хочу, щоб ти знав — я покохала Алекса.
Не тому, що він сильний. А тому, що він — справжній.
Але я — не людина. Я не могла дати йому того, що дає життя: дотику, обіймів, старості поруч… дітей. І саме тому я зробила свій вибір.
Я врятувала його світ. Бо його майбутнє — це більше, ніж я.
Його чекає шлях. І на тому шляху — велике світло. І велика тінь.
Допоможи йому. Не як воїн. Як брат. Підтримай. Якщо буде важко — нагадай йому, хто він.
І… пробач.
 За те, що не встигла сказати все.
Прощавай…
Я не була людиною, але завдяки вам — я жила по-справжньому.» 

     Аудіо перервалося. Я відсьорбнув чай, а Карина мене обійняла …

…. А десь далеко — там, де ще не вщухло відлуння втрати, — хтось учився дихати знову.
    Вода ледь коливалася, а сонце вже схилилося за дерева, кидаючи останнє золоте світло на гладь ставка. 
Алекс сидів на дерев’яному містку. Вудка лежала в руці, а поплавок нерухомо застиг у воді. Він не ловив рибу. Він тримався за спокій.
В іншій його руці холодом лежав уламок корабля. Те, що залишилось від неї.
Його пальці ковзали по гладкій поверхні, — "Ти була створена з коду… але я все одно покохав тебе. По-справжньому. Можливо, навіть занадто.”
Він заплющив очі. Перед ним знову з’явилося її обличчя. Ледь усміхнене. І голос. Той самий голос, який він вже не почує.
Його серце стиснулося, але вперше — без відчаю.
"Я не втратив тебе дарма. Ти подарувала мені силу. І віру."
Він знав: те, що сталося, змінило його назавжди. Тепер він бачив чіткіше. Його видіння були вже не здогадом, а передчуттям.
 А тіло — сильніше. Міцніше. 
    Поплавок ворухнувся. Алекс не зреагував.
Він просто дивився, як сутінки повільно вкутують світ. Його пальці стиснули уламок трохи міцніше. Усміхнувся. Вперше — щиро. Не для когось. Для себе.