Розділ 23. "Нубіра"

15 травня 2039 року
12:47. Траса E95. 
Центральна Україна.

Червона вантажівка плавно і неухильно рухалась дорогою через мальовничі Українські поля. На екрані навігатора миготіло: “Місце призначення за 30 кілометрів час прибуття 13:17”.  Марта відвела очі від монітора й стиснула кермо. Її погляд став скляним і завмерлим. Штатний годинник цокав відраховуючи хвилину за хвилиною, а кожна секунда відлунювалась в голові, мов удари молота.  — Тридцять хвилин і все так чи інакше скінчиться! — Спробувала, вона заспокоїти себе…
А в цей час рівно о 12:47 у Семидубах на під'їзній зоні до об’єкта  почали прибувати один за одним Кортежі. Броньовані “Мерседеси”, “Ауді”, “Кадилаки” з прапорцями, супроводжувані гвинтокрилами й поліційними машинами. На плацу, що раніше слугував вертолітним майданчиком розгорнули  червоні килими. Трохи обабіч вже виднілась, щойно змонтована трибуна, по боках якої височіли масивні банери із написом:  “Україна — не ворог майбутнього!”; “Україна це  технології, а не зброя!”; “Україна відкрита для всіх таємниць!”
У повітрі витав гул камер, дронів і людських вигуків. А за парканом маячіли зовсім інші написи. Натовп тримав транспаранти й кричав, гасла:
— “Скажи НІ ядерній зброї!”
— “Цей об'єкт — загроза!”
— “Ми не піддослідні!”
Охоронці ледве стримували хвилю людей, що впиралася в металеві паркани. Камери CNN, Deutsche Welle, NHK, France 24, Al Jazeera — усі транслювали в прямому ефірі. І саме в цю мить із чорного автомобіля вийшов Президент України.
Суворий, зосереджений, в темному костюмі, його погляд ковзнув  по юрбі, по телевізійниках й по небі.  За ним потягнулися делегації:
— Президент Франції.
— Канцлер Німеччини.
— Президенти країн Балтії.
— Президент США.
— Прем'єр Великобританії.
— Лідери Японії, Китаю, Польщі, Бразилії, Аргентини… І це було найбільше скупчення світової політичної еліти за останні десятиліття.

12:49. Одеса
Берлін Сіті Тауер 
Офіс Гарпуна.

Кнопка нервово ходив перед столом, у той час, як Гарпун сидів нерухомо, немов статуя. Поруч Надя дивилась у проєкцію телевізора, де прямий ефір змінював ракурси один за одним, Спочатку показали кортеж президента, далі юрбу із транспарантами. Ведуча наживо щось емоційно розповідала, зображення змінило кадр і показало іноземних гостей.
— І вони думають… що ми просто покажемо “технологічну іграшку”, — буркнув Гарпун. — Думають, що це буде PR.
— Це пастка. Всі — в пастці, — додала Надя.
— Час спливає, — пробурмотів Кнопка. Його погляд був спрямований у порожнечу. — Ми вже нічим не керуємо.
У куті монітора інтерактивного стола  блимало:  "Час прибуття вантажівки: 13:17. Відстань — 30 км."
— Борсук має бути на місці. Але ми не знаємо точно, — сказав Гарпун.
— І Влад? — запитала Надя.
— Не виходить на зв’язок. Та й, Лось — теж.
— Тобто ми в темряві? — вона зітхнула.
— Ні, — сказав Кнопка повільно. — Ми в мороці. І саме це — найстрашніше.

12:52. Траса. 
Червона вантажівка.

Марта знову глянула на годинник. — ще 25 хвилин. — Напружено видихнула.  Незважаючи на клімат контроль, її шкіра була вологою від поту. На мить їй здалося, що повітря в кабіні стає отруйним. І знову, як марення увімкнулось радіо.
— …Und jetzt… eine Nachricht für unsere Freundin Marta…  (А тепер… повідомлення для нашої подруги Марти…)
Вона здригнулись. Марта знала, що це знову вони. Її люди. Її шанс.
Заграла знайома пісня:  „Nimm den Anruf an… deine Familie ist in Sicherheit…“
(Прийми дзвінок… твоя родина в безпеці…) Її рука потягнулась до гаджета. Завібрував невідомий номер. І вона зрозуміла  це саме той момент!
Червоне Вольво та кілька дронів у повітрі, що слідкували за її рухом в реальному часі передаючи дані Примарі, мчали прямою стрічкою асфальту. Трохи позаду фури тягнувся хвіст спостереження, сірий фольксваген
Раптом тонована іномарка різко загальмувала…
— Що за…? — вигукнув один з пасажирів у машині стеження.
Із сусіднього поля просто перед ними виїхав старий трактор з причепом, наповненим тюками сіна. Він несподівано перетнув трасу, змусивши «хвіст» загальмувати різко, майже викинувши з сидінь пасажирів. Вони не встигли зреагувати на це та злетіли в кювет. — Ми втратили візуальний  контакт!... Бісів фермер…Чорт би його побрав! — Заматюкався один із пасажирів, передаючи інформацію Примарі через комунікатор.
Через хвилину вантажівка увійшла в мертву зону глушіння. Супутникові системи дронів втратили сигнал GPS, Wi-Fi й радіозв’язок. Вони автоматично приземлились на докстанції, що були прикріплені на боках кабіни.
Марта залишилась одна. Її серце калатало в грудях. — «Це… наш шанс?» — прошепотіла вона.
13:05 із протилежного боку дороги мов чорна куля, вилетів чорний джип. Ревучи мов звір, він обігнав вантажівку, і  на мить пригальмував перед нею.З вікна показалась рука, яка жестом показала трохи пригальмувати. Чорне авто змінило смугу і порівнялось із вольво. Водій  відкрив двері, глянув на Марту і…махнув головою — «Тримаємось!» —  А тоді стрибнув.
Він перескочив на бічну панель вантажівки, схопився за край платформи. Його ноги ледь не зірвались, але він утримався. Борсук повільно із великим зусиллям заповз між кабіною і причепом. Далі різким рухом вихопив із рюкзака лазерний різак. Кілька секунд і той загорівся червоним в його руці.
Полум’яно-червоний промінь почав прорізати метал між кабіною і кузовом. кілька миттєвостей і в стінці з'явилась дірка. Борсук прослизнув усередину й глянув на армійський годинник — 13:07, він нажав кнопку і ті почали секундний відлік. Усередині фури було темно. Метал дихав жаром. Ступивши кілька кроків він помітив, як посеред тьмяного світла стояв зловісний контейнер.
Борсук торкнувся механізму. Активував сенсори. З рюкзака дістав прилад СБУшних розробників. Спеціальний пристрій, створений під унікальні ситуації. Програмований та  адаптивний. Кілька секунд і Борсук під'єднав його. Той мигнув скануванням. Пульсація:00:37… 00:36… 00:35…
— Ну ж бо, рідна… — прошепотів. — Покажи, що ти вмієш….
І… Нічого. На екрані блиснув червоний напис: “ACCESS DENIED. SYSTEM LOCKED. FAILSAFE ENABLED.” (У ДОСТУПІ ВІДМОВЛЕНО. СИСТЕМА ЗАБЛОКОВАНА. ЗАХИСТ ВІД ЗБОЇВ УВІМКНЕНО)
— Що? Ні… ні, ні, ні! — Борсук  затрусив приладом. — Це неможливо! — Але він все зрозумів, його обличчя змінилося.  Очі… стали порожніми.
— Вона… не знешкоджувана. Це не звичайна бомба. Це… вирок.
Годинник завібрував на зап'ясті — 13:10. — місія провалена. І єдине, що він може це піти, доки фура в мертвій зоні. Інакше — дрони засічуть присутність, і вибух активується достроково.
Він відбіг від бомби залишивши пристрій увімкненим.  Можливо, хтось… щось… зможе врятувати ситуацію. — Пробач, Марто, — прошепотів. — Пробачте всі. — І стрибком виринув з кузова, болісно падаючи на узбіччя й щезаючи в кущах.