Розділ 22. "Карпати"

Берлін. Військовий шпиталь.
 2039 рік. 15 травня. 11:47
У  світло сірій палаті панував напівморок.Сонячні промені ледь проривались крізь опущені жалюзі торкаючись неголеного обличчя чоловіка, який лежав на ліжку. Лось із заплющеними очима  безтурботно дрімав, бачачи  сон де проносилась його остання операція в Кабулі. Навіть у вісні він аналізував свою роботу. Тут в Берліні його ніхто не знав, але серед армійських  кіл  він  став легендою.
Його тіло посічене  від осколкових уражень, а бік наскрізь пробитий кульовим пораненням. Він вижив лише дивом, лікарі не вірили, що серце витримає втрату крові. Але він таки вижив.
    Серце витримало. І зараз воно билося рівно, ніби щось передчувало. Поруч миготів інтерактивний екран  життєвих показників, І лише звук крапельниці порушував стерильну тишу. 
Раптом Лось відкрив очі й насторожився. На столі біля нього завібрував планшет. На ще прозорому склу вискочило повідомлення зашифрованого з'єднання з написом: Кнопка.
— Лось. Ти живий?
 — Ще як, — прохрипів він.
 — Слухай уважно. Ми маємо заручників. Родина. Чоловік з дитиною. — На екрані мигнуло зображення фотографій щасливої родини які  вочевидь аналітичний центр знайшов у соціальних мережах.
 — Де?
 — Під Гамбургом. Будинок охороняється.  І є підозра, що саме ці заручники справа рук Примари.
 — Для чого вони потрібні Примарі?
 — Жінка…. ми вважаємо вона везе ядерку до України. Примара зірве її біля об'єкта.
 — Скільки часу в мене є?
 — Лічені години. — Мовчання повисло у повітрі. — Лось… якщо не встигнеш — вони загинуть.
 — Якщо я не встигну — не матиму собі прощення. — На ходу відриваючи від руки катетер крапельниці.
    Він не роздумував. Просто відключив планшет,  і хриплячи від болю, підвівся. Кожен рух різав тіло ножем, але він не зупинявся. На грудях блиснуло тату з ім’ям дочки. Він доторкнувся пальцями малюнка дитячого обличчя — «Якби це була моя родина… Я б хотів, щоб хтось прийшов!».
    Лось переодягнувся в чорну тактичну форму. На живіт наклав бандаж й затягнув до межі болю.  — Це приглушить кровотечу…мабуть, — скривившись прошепотів він.  А за секунду на  його обличчі з’явився звичний вираз — залізний, мовчазний і рішучий.
    Він вийшов з палати мовчки. Медсестра спробувала його зупинити, але він навіть не обернувся.
— Вибач, дитино. Комусь там …. зараз я потрібніший, ніж тут.
Яскраве сонце заливало паркінг коли  Лось стрибнув у чорну Audi RS6 грюкнувши дверима.  Він під'єднав до систем авто планшет і скомандував прокласти маршрут Гамбург,  Людвигштрассе. На проєкції висвітилося : пункт призначення за 357 кілометрів. 
    Пальці тремтіли, але стиснули кермо так, ніби тримали чиєсь життя. — «Я прийду. Я вирву їх з рук смерті. Бо я — Лось. І я не відступаю.» — Він дістав шприц із з неболючим й із розмахом штрикнув себе в ногу. — Так буде краще!
    Машина зірвалась із місця залишаючи чорні сліди від коліс.А на спідометрі миготіла позначка 320 км/год, біль став просто фоном. Тепер був лише шлях, ціль, і обличчя маленького хлопчика, якого він ще не знав, але вже любив, як свого….

15 травня 2039 року
 11:02. Артефакт. Каюта Влада

Я сидів у глибокому кріслі, схилившись над лептопом. На екрані змінювались зашифровані зведення останніх лог-файлів Нубіри, голограми внутрішніх систем корабля. Але мої думки були далеко за межами показників: Алекс і Нубіра. Їхній зв’язок. Її свідомість, яка зникає. Темпоріум. Та найбільше в голові гримів один образ — Денис Павлович. Колишній керівник проєкта. Той, кому я довіряв. І той хто виявився Примарою. — Я ж дивився йому в очі. Я ж слухав його голос. І не побачив. Не впізнав.
    Пальці судомно стиснули край столу. Удар гніву прокотився грудьми, але зупинився на рівні горла. Я не дозволив йому вийти назовні. Мої роздуми перервав дзвінок. Я доторкнувся гаджету на шиї.
 — Слухаю!
 — Це Гарпун …Ми його знайшли. Карпати. Стара військова база в колишній шахті. Глибоко в горах. Координати вже на твоєму планшеті.
 — Це точно він?
 — Ми не сумніваємось. Але слухай уважно… 
    Кілька секунд паузи. Голос Гарпуна став жорсткішим.
 — Це може бути пастка. Він знає, що ти маєш здібності й він підготовлений. Є інформація, що він отримав новітню зброю. Ймовірно — передову розробку від кацапів. Енергетичні імпульсні модулі з нанополем… 
Я  відповів тихо, але твердим голосом:  — Мені байдуже.
 — Влад…
 — Я не боюся смерті. Я боюся не встигнути. Я піду. І знайду його. — Зв’язок обірвався.
    Я повільно підвівся, вдягнув чорну футболку, темні джинси, кросівки, і підхопив планшет із даними. Коли виходив з кімнати, поглянув на себе у дзеркало, і кинув про себе:  — «Це не операція. Це — вирок.  І я його оголошу!»

15 травня 2039 року
13:30. Центральна Україна. 
Траса E95, поблизу Умані.

Кабіна червоного Volvo була наче у вакуумі. Холод від кліматичної системи, не давав заснути в гнітючій самотності. Марта тримала кермо, а її очі дивились у дорогу, але думки давно мчали в протилежному напрямку — до дитини, до дому, до того, що вона зробила. Чи зробить. — «Це неправильно… Але я не маю вибору. Вони ж казали… казали, що…»
    Раптом — звук.  У салоні увімкнулося радіо. Яке ніхто не вмикав. Голос українського ведучої залунав спокійно, майже буденно: 
— А тепер, дорогі слухачі, час вітальних повідомлень. На прохання наших друзів з Берліна, передаємо особливе вітання. — Пауза — Liebe Marta…  («Люба Марто…») Ми тебе вітаємо з цими важливими подіями. Ця пісня — для тебе. З динаміків почалась звучати  традиційна німецька мелодія, майже народна — легка, знайома, невинна. Але слова... були неправильні. Занадто чіткі. Занадто влучні. Слова… не співали, а попереджали:
„Alles ist in Ordnung, deine Familie ist in Sicherheit…“
 (Все в порядку, твоя родина в безпеці…)
„Deine Ladung ist gefährlich…“
 (Твій вантаж небезпечний…)
„Vertrau… Vertrau… Nimm den Anruf an… Schweig… Kein Wort… Das Auto ist verwanzt…“
 (Довірся… Довірся… Прийми дзвінок… Мовчи… Жодного слова… Машина прослуховується…)
Марта застигла. Її губи затремтіли.
    Приспів повторювався знову й знову повторювала приспів, що наче вкарбовувався в її підсвідомість:
„Nimm den Anruf an, deine Familie ist in Sicherheit…“
 (Прийми дзвінок, твоя родина в безпеці…)
„Nimm den Anruf an…“
 (Прийми дзвінок…)
І в цю мить вона відчула як гаджет на шиї завібрував.  Номер був невідомий. Але вона вже  чекала на нього. Вона торкнулась шиї й натиснула “прийняти”, не промовивши жодного слова. 
— No talk. Car is bugged. Just listen. I’m Borsuk. Harpoon’s man. Your family — safe. You did well. (Не говори. Машина прослуховується. Просто слухай. Я Борсук. Людина зі служби безпеки України. Ми отримали твоє послання! Твоя сім’я — в безпеці. Ти зробила все, що могла.)
— Я не… не можу повірити… — В голові Марти промайнула думка не довіри 
— Believe. For son. Drive to zone near airfield. There — blind. I come. One minute. No mistake.
 (Повір. — Наче прочитав її думки наперед сказав Борсук. —  Заради Сина. Їдь і далі. Буде мертва зона, біля аеропорту. Я прийду. Одна хвилина. Без помилок.)
— And the bomb?  (А бомба?) — Марта у такт пісні проспівала!
— I disarm. I stop it. But you — must trust me. Say nothing. Not word. Just drive.
 (Я знешкоджу. Я зупиню її. Але ти — повинна мені довіритися. Жодного слова. Просто їдь.)
Марта ковтнула повітря. Сльоза скотилась по щоці. Але вона нічого не сказала. Просто кивнула. І тримала кермо далі.
Бо ця пісня була не про любов. Це був сигнал життя.

15 травня 2039 року
 13:15. Передмістя Гамбурга.
Приватний сектор.

Сонце пекло бруківку. Вулиця виглядала звичайно — пошарпані паркани, дитячий велосипед на подвір’ї, оранжевий бокс для сміття  біля в’їзду. Але справжній бруд був у будинку під номером 48. І сьогодні Лось мав його очистити.
Ауді зупинилось за півтора кварталу. Лось вийшов. Його зустрів невідомий у бейсболці, не сказав жодного слова — лише простягнув картонні коробки з логотипом піцерії й стару форму доставщика. — Все готово, — сказав коротко. — там троє це буде важко. 
    Лось мовчки переодягнувся. Тіло все ще пульсувало під бинтами, але він не зважав. Біль — це нагадування, що він ще живий. А зараз треба вбивати. Він увімкнув прилад наскрізного перегляду — прямий промінь просканував будівлю крізь стіни.
    — Так… отже їх таки троє. Не так  весело, як в Кабулі, але також цікаво — пробурмотів він. 
     Один стояв у коридорі біля вхідних дверей. Ще двоє у задній кімнаті. І між ними двоє заручників. Чоловік і хлопчик. Прикуті до батареї. Закриті очі. Сидять нерухомо.
Лось зупинив подих. Підняв коробку. Натиснув дзвінок.
Тихо  клацнув замок, двері злегка прочинились.
— Wer ist da? (Хто там?)
— Pizza Angebot, Herr , neues regional vorschlagen.— erste Pizza kostenlos. Sie brauchen nur  anmelden .(Промоакція піци, сер. Нова регіональна пропозиція — перша безплатно. Лише потрібно заповнити коротку анкету.)
— …Okay. Warte (добре зачекай)
    Засув клацнув. Двері прочинились ширше.
 Лось увійшов. Його кроки були безшумними, а обличчя спокійне.
— lass du  box auf Tisch(Покладіть коробку на стіл) — Хотів сказати зловмисник, але не встиг. 
    Удар і він рухнув, навіть не встигши підняти погляд — Лось вдарив його в кадик так, що горло тріснуло. Секунду потому — різкий шпаркий рух ножем у бік, точно під ребра. Перший упав мертвим без жодного звуку.
Лось підійшов до дверей у кімнату, де чекали ще двоє. На мить затамував подих. І в цей момент почув як підлога під тілом одного кривдника скрипнула.
Всередині пролунав  голос: —  "Пётр, что там ? Все в порядке?" — Почулись кроки. Двері клацнули. Ручка повернулась на 45 градусів.
БА..Бах!... Лось на випередження вибив двері плечем. Масивне дерево вдарило охоронця в голову і звалило його на підлогу. Водночас Лось вихопив лівою рукою ніж і кинув його мов стрілу. Ніж глухим звуком ввігнався другому просто в лоб. Без шансів. Той, що лежав, спробував підвестись, але марно. Грубий удар ногою в горло  і на цьому все скінчилось. Всі троє були нейтралізовані.
    Лось важкими кроками підійшов до заручників.  Хлопчик  дихав схлипами із закритим очима. Чоловік був весь у синцях, але живий. Він швидко розрізав стяжки на зап’ястях, зірвав пов’язки з очей. — Все! Все скінчилося ! Все в порядку. Ви в безпеці!
 — Wer sind Sie (Хто ви)?.. — прошепотів чоловік.
— Я той, хто прийшов за вами. Все буде добре…. Все добре. Все вже змінилося. — Лось сів навприсядки перед хлопчиком, доторкнувся до його плеча.
— Малий. Все скінчилось. Ти молодець. Мама вже в дорозі.
Очі хлопчика здригнулись. Повіки відкрились. І в них читалась  біль, страх… і іскра віри.

15 травня 2039 року
13:00. Карпати.
Закрита військова смуга.

Літак торкнувся землі, і вже за секунду люки вибухнули відкриттям. З-під крил висипались люди в чорному на чолі групи йшов Влад. Вони бігли, пригинаючись, ковтаючи холодне гірське повітря, залите дощем. Капюшони липли до броні, калюжі плюскотіли під ногами.
    Карпати зустріли їх  дощем і похмурим світлом. Командир групи розгорнув планшет.  — Отже, хлопці, шахта  за 17 кілометрів. Це старий об'єкт. Занедбаний зовні, але перетворений на фортецю зсередини.  Він витер ніс на якому висіла крапля дощу. —  План Гарпуна це обхід з двох флангів із залученням дронів для відволікання охорони.
     Влад мовчав.
— Влад? Командир спробував привернути мою увагу. 
Я одягав броню, та спецвзуття. Далі підійшов до групи й відкинув їхній планшет, мов шматок сміття. — Я піду прямо в серце. На пролом. А ви прикриєте те, що залишиться після мене.
— Ти збожеволів…
— Ні. Я розізлився. — Мої очі засвітилися синім кольором. 
— 13:22. Ми підійшли до шахти. —  Я коротко відзвітував по радіозв'язку. 
    Фортеця здіймалася перед нами, мов суцільна  гора з металу, бетону і якось брухту. Вхідна платформа прорізалась червоними променями сканерів. Автоматичні турелі  оберталися, постійно шукаючи ціль.
 — Я йду першим. — І зробив крок у переді.. — Починаємо.
Перша черга кулемета знялася у повітря. Стрічка вогню рвонула вперед. Кулі з виттям розсікали повітря, я перейшов на біг притягуючи вогонь на себе. Добігши до першої турелі я вирвав її із кріплення й направив на інші.  Вибухом спочатку одну, а потім і інші їх було знешкоджено. Моя група вискочила з укриття і почала рухатися до мене.   Раптом трохи далі по переду на дорогу вискочило два броньовики. Вони зупинились та почали гасити із автоматичної  крупнокалібереої гармати. Повітря навколо перетворилося на пекельний вир вогню, уламків деревини, металу і ще чогось. Все це змішалось у пекельному гуркоті. Я почав відчувати біль, —  схоже все ж таки не такий я куленепробивний як  гадав — промайнуло в голові. — Я швидко підскочив до першого броньовика та схопившись за його дно перекинув на бік. Та не встигнувши розвернутися до іншої як та вистрілила в мою сторону чимось схожим на ракетницю.  Від вибуху мене відкину на кілька метрів. Болісно приземлившись, я відчув біль яка хвилею жару пробігла по моєму тілу. Підвівшись на одне коліно, та намагаючись зібратися з силами аби дати відсіч, я помітив як хтось із моїх, вибіг із ПТРК і шмальнув у мого кривдника. Вибухова хвиля прокотилася пилом по землі, я із важкістю підвівся обтрусився  й рушив далі. Та далі як град  відкрився шквальний вогонь із невеликих віконних відсіків фортеці. Мій зір звузився до єдиного вектора, входу в шахту. Вибухаючи всередині від люті, я ривком підскочив до входу. Мої руки вчепилися в металевий шлюз, і за мить він був розірваний на шматки — мов консервна банка.
    Я влетів усередину. Гриміло все: кулі. Вибухи. Вогонь. Скрізь лунали крики й гуркіт. Я відчув як моя броня тріснула  павутиною від удару кулі, що потрапила просто в груди. Але я лише прискорився. ….Вибух гранати обпалив щоку, але дав імпульс хвилею, що штовхнула вперед. Шахта здригалася, а я просувався глибше. По дорозі тіла охоронців падали одне за одним. Я не зупинявся на кожному і  не знищував їх, просто  проходив наскрізь.
    Група ледь бігла з усіх сил за мною.Та все одно залишилась далеко по заду. Хтось крикнув:  — Це… не людина! — І це було правдою.
    13:31. Центр шахти.