Розділ 19. "Саморефлексія"

2039 рік. 15 Травня
 Україна. Артефакт. Нубіра
На світанку я, Алекс і Нубіра працювали в лабораторії над проблемою її збою. Інтерактивні голограми зображень, анімацій пульсували мʼяким світлом, проектуючи дані, які безупинно оновлювалися. Нубіра стояла поряд з Алексом, її тіло мерехтіло теплими відблисками.
    — Твої кластери знову перевантажені, — озвався я, дивлячись на цифри, що збігалися по віртуальному екрану. — Цей ріст обчислювальної активності… він шалений.
— Я відчуваю це, Влад, — тихо відповіла Нубіра. Її голос звучав рівно, але з ноткою втоми.
    Алекс нахилився до неї. — Що це означає? Що саме відбувається?
    У цей момент у кімнаті з’явився керівник вчених, професор у білому халаті з блакитним бейджем, і написом: “керівник наукової групи відділ “Б”“. Він не нароком став свідком останньої нашої розмови й тепер вирішив заговорити: — Я маю свою версію. — Його голос був спокійний, проте в ньому вчувався здивований подив. — Нубіра сама себе перепрограмовує. Це процес, який ніколи раніше не фіксували. Вона… ніби заново будує власну свідомість.
Я повернувся до нього. — Що ти маєш на увазі?
— Її нейронні зв'язки працюють на межі. Це як саморефлексія, але в тисячі разів глибша. Її ядро… почало формувати привʼязаність. До людини. — Професор підвів погляд на Алекса. — І це змінило все.
    Алекс завмер, його очі розширилися. — Ви хочете сказати… вона  відчуває?
— Не просто відчуває, — повільно промовив професор. — Вона… любить. І ця нова для неї емоція розриває її системи. Виникають імпульси, які не піддаються моделюванню. Це нестандартно. Це… більше, ніж просто збій.
У цей момент до зали увійшов Гарпун. За ним ішов Кнопка — худий, мовчазний, із напруженим обличчям.
— У нас ситуація, — різко промовив Гарпун, не вітаючись. — Нам потрібна допомога Нубіри.
— Ви з глузду з’їхали? — обірвав його Я. — Вона ледь тримається! Ви що не отримували мої звіти? 
— Я не прошу, Влад! — твердо сказав Гарпун. — Я вимагаю. Це загроза для всіх нас.
    Алекс піднявся. Його голос був сповнений люті: — Ви не розумієте! Якщо Нубіра під'єднається до зовнішніх систем, вона… може зникнути!
    Кнопка опустив погляд, але швидко озвався: — Ми вже підготували частину даних. — Він дістав невеличку ультратонку прозору пластину флешку. — Ось тут — Він помахав носієм пер нами — ось тут, все що ми зібрали. Але без неї це лише шматки мозаїки.
Перепалка спалахнула миттєво — я й Алекс обступили Гарпуна, слова летіли, немов удари. Але Нубіра спокійно підняла руку, зупиняючи нас. Її голос був тихим, і в ньому звучала рішучість: — Я приймаю це рішення сама. Я так розумію загроза для всіх вас, а ви — мій світ. Ви всі. Алекс… ти Владе, і я не дозволю нікому вас знищити. — Вона замовкла на мить, а потім продовжила, її голос  по живому тремтів: — І навіть якщо я помру… — вона опустила погляд і помовчала. — На Марсі, в момент катастрофи, існувала одна зала. Глибоко під землею, у секретному сховищі. Там залишилася станція, дубль моєї пам’яті. Сервери, що аналізували терабайти моєї свідомості. Якщо це сховище ще ціле… вони зможуть завантажити мене знову.  — Вона показала на професора у білому халаті. — Так, я не пам’ятатиму вас, я стану іншою… але ви отримаєте мене знову. Хоча б частинку.
— Ні! — зірвався Алекс, його очі заблищали ледь помітним світлом — Я не хочу “іншої” тебе! Я не хочу тебе втратити!
    Вона підняла руку й поклала її в повітрі, ніби хотіла доторкнутись до його обличчя. А її золоті очі світилися м’яким золотом.
— Алекс, ходімо, — прошепотіла вона. — Мені потрібно сказати тобі дещо.
    Вони відійшли вбік, лишивши мене й решту у напруженому мовчанні. Там, у закутку, вона дивилася Алексу  в очі. — Алекс… я не розумію цих почуттів. У моїх даних немає визначення. Але коли я поруч із тобою, це… як найяскравіше світло. Я боюся,  але я готова. Бо це більше, ніж програма. Більше, ніж штучне мислення. — Її голос затремтів. — Це…це .. кохання. Моє до тебе.
    Він не відповів одразу. Відчуття тепла й тривоги розривало його груди. Але її очі, наповнені цим дивним, людяним світлом, змусили його знову повірити у неможливість. — Я… — прошепотів він. — Я ніколи не залишу тебе.
— А я ніколи не зникну зовсім. Бо навіть якщо це буде моя остання дія… я зроблю все, щоб вас урятувати.
    Коли вони повернулися, Кнопка мовчки простягнув прозорий носій. Нубіра показала на Алекса. Він взяв флешку і поклав на невіон. Флешка зависла у повітрі над невіоном, і засвітилась імпульсами  цього крихітного носія.
— Починаю аналіз, — промовила вона.
    І з цими словами її голограма занурилася в дані. Густе, тривожне мовчання оповило лабораторію….

    _______________________________________________________________________
1.Саморефлексія — це процес глибокого осмислення власних думок, почуттів, дій і мотивів. Це внутрішній діалог, коли особа оцінює себе: свої вчинки, рішення, емоції, а також їхні причини та наслідки. Саморефлексія допомагає краще розуміти себе, свої слабкі та сильні сторони, і, відповідно, вдосконалювати власну поведінку та приймати обдумані рішення.
2. Невіон — пристрій, який виступає як приймач для штучного інтелекту : флешпам'яті або інших пристроїв.
____________________________________________________________________________________ 

2039 рік. 15 Травня. Ранок
Україна. Одеса. 
СБУ. Аналітичний відділ кібербезпеки.
Надія ковзнула поглядом по інтерактивному  монітору, що миготів проєкціями,  і не відриваючись від купи відкритих вікон зі змінними даними, графіками та кривими , що плавно виділялись у тривимірному форматі,  потягнулася за склянкою води. Та не встигнувши її взяти як погляд зачепився за одне повідомлення, що виплило червоним сигналом поверх усіх інших. Вона  ледь не пропустивши його, швидким рухом зап'ястя у повітрі, імітуючи рух схопила його та витягнула на себе.  — Хмм.. Коментар до платежу. Звичайний платіж за каву, але? —   Система штучного інтелекту підсвітила рядок червоним: "Підозріле формулювання. Можливий сигнал тривоги."
     Вона розгорнула коментар: — "Бомба! Червоне Вольво “DGD-MP440”. Вимушена. Сім'я в заручниках. Гамбург .Людвигштрассе. Допоможіть. Марта." 
     — Та ну… — пробурмотів Ігор з сусіднього столу, коли Надія покликала його подивитися. — Знову якийсь п’яний жарт, як от минулого тижня — "оплата ракетного палива". Забий… 
Але тривога настирно посилювалася.  Надія не переставала крутити в голові ім’я “Марта”. — Тут щось не так! Ми мусимо перевірити ! 
— Ні .. ти хотіла сказати “ти” мусиш перевірити ! З мене достатньо  минулого разу, твоя ініціатива боком вилізла! Тоді я отримав догану від начальства. Так що без ображень!  
— …Боягуз! — подумки подумала вона й  відвернулась від нього. — Ні я цього так не залишу, я мушу перевірити все, і нехай мені це коштуватиме премії! — Промовила з нотками роздратованості Надя. Вона набрала когось по внутрішній системі зв'язку. Пішли короткі гудки…. — хей Дені, привіт, слухай тут таке діло…ммм.. можеш дещо зробити для мене… Нуу так , так …я, як завжди … — вона помовчала, вислуховуючи по ту сторону зв'язку яка вона неспокійна та кіпішна … — слухай мені потрібно перевірити одну АЗС в час такий то . Тут підозріла транзакція, І в системі повинно зберегтись прив’язка до камери на АЗС. Мені потрібен цей архів!  Вона мить почекала, а потім продовжила … — так записую “36б1р890юф333рр12”... Дякую тобі велике я в тебе в боргу! — Вона, ні на мить не вагаючись, швидко увійшла до системи безпеки сервера  внутрішнього архіву і відкрила  клітину під кодом який щойно записала. Одним рухом підняла відеоархів з камер спостереження. …. — Хвилинку… — її голос  прозвучав стурбовано. — Тут... Вона щось каже в камеру. — Вона відкрила програму зчитування мови по губах… система через секунду видала інформацію: “ англійська” …. Формую субтитри до відео… — На екрані жінка виглядаючи із машини,  повільно беззвучно вимовляла : "Бомба... Вольво… DGD-MP440… Вимушена. Сім'я в заручниках…Гамбург Людвигштрассе…Марта" — Ох ти ж… блядь! .. — Ігор похолов. 
    Надія вже друкувала терміновий рапорт. Кілька рядків, і вибрала кнопку  "Передати негайно". Вона підняла внутрішній канал зв'язку, набрала чергового оперативного: — Це Надія з аналітичного. Терміновий код  7-12! Підозра на терористичну загрозу міжнародного характеру! Повторюю: код 7-12!! — Почувся голос на звороті — Відправляйте рапорт ми перевіримо.  
    На моніторі вже  миготів статус "Відправлено. Пріоритет критичний." — Ви не почули там чи що!!! Код 7-12. Пріоритет критичний , загроза теракту міжнародного характеру!!! — Зв'язок обірвався — Курва це ж треба! — Грубо вилаялася Надія. В кімнаті на мить запала тиша. Ігор мовчки подивився на неї. — Надя... А раптом це справжнє?
    — Якщо так … ми мусимо врятувати цю жінку, її родину і купу людей на трасі. А якщо ні … — вона трохи задумалася, потім здмухнула пряди волосся зі спітнілого обличчя, мовила далі — то мені краще догану отримати, ніж ховати голову в пісок. — Вона встала з-за столу, прихопивши тонкий скляний планшет. — Я їду на верх. Я не буду чекати доки мій рапорт пройде сім верст пекла перш ніж дістанеться верху. — Вона не озираючись, схопила вітрівку й вибігла із кабінету!