Розділ 18. "Там, де збій стає почуттям"

2039 рік.  9 Березня
Україна. 
Артефакт. Нубіра

    Металеві ворота відчинилися зі скрипом і низьким гудінням. Я зробив кілька кроків уперед, опинившись у майже рідному ангарі. Тут було незвично людно. Вчені в білих і сірих комбінезонах метушилися біля панелей, голограм і устаткування. Щось вимірювали, стукали, свердлили, грюкали. Стояв шум, не гірший за будівельний гуркіт. Пахло пилом і технічним мастилом. Мою появу помітили не відразу — лише коли за спиною з’явилися двоє озброєних. Кілька обережних поглядів, здивування в очах. Я лише подумав: “Добровільний вʼязень. Смішно.”
    За спиною знову пролунав звук шлюзових дверей. Я обернувся. У приміщення зайшов Алекс, видихаючи сизий дим від цигарки, яку щойно викинув у смітник. Виглядав кепсько: червоні очі, виснажене обличчя ніби тиждень не спав. В руках тримав тонкий прозорий планшет. Зробив кілька кроків, оглянув ангар, наче вперше побачив його. — Ну і бісів мурашник…
    Я коротко кивнув йому, і ми рушили разом до корабля. Коли ми підійшли до Нубіри, корпус корабля забринів зустрічаючи нас  Брижем який мерехтливо пробігся хвилями. Військові залишилися на вході, а ми з Алексом зайшли у середину. 
    На вході на нас чекала голограма Нубіри.  Її витончене жіноче обличчя з теплими очима, світилося ласкавістю та привітністю. Вона наче як жива ворухнула головою і її світло русе волосся, з тонкими мідними пасмами, звивистими косами об'ємно спали на плечі, а на губах з'явилась усмішка.
 — Вітаю, Влад. І ...тебе, — Алекс! Я вже отримала повідомлення від Гарпуна про твоє… рішення.
    Я нічого не відповів, лише трохи стиснув щелепи. Алекс нервово перевів погляд, з корабля на голограму.
 — Я хочу показати тобі твою нову каюту. Колись вона належала лідеру мого клану. Думаю, ти оціниш… — вона зробила паузу і додала з тонким гумором  — І не хвилюйся. В мене тут немає темниці з кайданами. Все в рамках добровільного обмеження. — Алекс криво всміхнувся. Я здивувався і ледь помітно звів брови , цей жарт хоч трохи підняв мій настрій  — Ну, добре, якщо без кайданів, то показуй — Я відповів іронічно.
    Алекс поплескав мене по плечу: — Вона непогано вчиться.Схоже у тебе з'явився конкурент… — прошепотів він.
    Нубіра вдаючи образу, але з усмішкою відразу парирувала: — Я все чую, Алекс. І взагалі, я вже в десять разів ефективніша за вас у сарказмі, просто не завжди дозволяю собі його використовувати. — Атмосфера трохи помʼякшилася. Я навіть відчув, як із грудей зійшла важка напруга.
     — Показуй свою каюту. Нубіра! — Я відмахнувся
     — Будь ласка, йдіть за мною.
    Ми рушили вглиб корабля, а за нашими спинами в ангарі продовжувалося життя, щось гуділо, блимало, подекуди гомоніли вчені. Але для нас світ звузився до просторого коридору, приглушеного освітлення і трьох голосів.
    Коридори Нубіри були тихі. Тільки ледь чутний гул енергосистем і м’яке мерехтіння світлових ліній уздовж стін. Я ішов попереду, поруч із голограмою Нубіри, що рухалася на рівні мого плеча, ніби жива. Позаду Алекс, який ледь встигав за нами.
 — До речі, я тепер офіційно працюю на СБУ. — Він сказав це швидко, наче боявся, що передумає.
    Я навіть не обернувся.  — Очікувано. 
 Алекс ледь посміхнувся. — Я працюватиму тут. Разом із Нубірою.
 — Надихаюче. Головне не захоплюйся. — Я коротко сказав 
 — О, я стежитиму за ним. У мене ще залишився доступ до камер спостереження. Ну… принаймні до частини.
І я раптом згадав  — До речі, як там з твоїми системами? Відновлення іде?
    Нубіра на мить примовкла, її голографічне обличчя стало серйознішим.  — Повільно. Дуже повільно. Всі ці вчені, яких ти бачив у ангарі, працюють, але… людський фактор. Вони обережні. А я… Я функціоную лише на 12,3% від своєї початкової потужності. — Вона злегка повернула голову до Влада.  — Це як жити з амнезією і паралізованим тілом водночас. Я памʼятаю, що могла більше… але зараз не можу. І поки що не знаю, чи зможу знову.
    Я лише кивнув.  — Виправимо! — Сказав коротко і без пафосу. 
Ми підійшли до важких дверей. Нубіра доторкнулася до панелі й ті миттєво розсунулася. — Твоя каюта, Влад. Я трохи пофантазувала і додала запах кави. — Ледь вловний аромат справді витав у повітрі.
    Я злегка всміхнувся: — Нарешті нормальний запах. А то цей ангар смердить технічкою. 
    Алекс додав  — Я б тут залишився.
 — Не поспішай. Ти поки що в списках гостей. — Перебила його Нубіра 
    Я пройшов усередину. Простора каюта з панорамним екраном у формі віртуального вікна, старим робочим столом і дивним поєднанням єгипетського мотиву і космічної футуристки, розкинувся перед ді мною. Я кинув сумку на ліжко, вийняв персональний прозорий планшет.  — Мені потрібно розібратись зі справами. У мене бізнес, а, як відомо, бізнес не чекає.
 — Влаштовуйся. Якщо що  я тут. — Нубіра відповіла.
     — А я поки що… ну, піду погуляю кораблем. — Алекс повідомив про свої плани й пішов далі коридором. 
    Нубіра крикнула йому у слід  — Не загубись. Тут є секції, куди тобі ще рано заходити.
    Я проговорив у напівголос   — Ага… 12 відсотків. Подивимось, як ти на ста виглядаєш.
                                                                       
                                                                       ******
    Алекс вийшов, залишивши мене наодинці з каютою. На мить стало тихо. Я став перед великим віртуальним вікном і побачив себе у відображенні темно-сірого неба.         
    Алекс блукав коридорами Нубіри. Мʼяке світло ковзало стінами, розсіюючи напівтемряву. Здавалося, корабель жив власним життям, десь клацали замки, гуділа вентиляція, а в повітрі стояв запах озону. Алекс сам до себе: — Що це, біса, було?.. — В голові знову і знову спалахувало те видіння. Червоно-багряний гриб, вогонь який змітає все навкруг, і Влад який стояв посеред мертвої випаленої землі. 
    Він мимоволі притулився до стіни, провів долонею по холодному металу.
— Ти надто серйозно все сприймаєш. — Голос Нубіри виник із тиші, як шепіт туману, що стирає обриси ночі. Її голографічна проєкція виникла поруч, прозора, м’яка, зіткана  зі світла. Алекс навіть не здригнувшись: — Я думав, ти стежиш за Владом.
Нубіра із легкою усмішкою, повільно обійшла його та промовила  — Влад сам попросив трохи часу на свої справи. А ти… —  Вона дивилася на нього уважно. — А ти завис у голові.  — Алекс зітхнув.  — Не можу. Те, що я бачив… Я не розумію, як і чому. Це якийсь проклятий дар  — Він поглянув на неї, і не відриваючи руку від стіни повільно рушив далі.  
    Вони йшли далі коридором, де світло стало тьмяніше, ніби сама Нубіра приглушила його, аби відгородити цей простір тільки для них. Вона випередила його на півкроку  — Я думаю це не дар! І не передбачення! — Алекс глянув на неї. А вона промовила далі   — Твій мозок це як потужний аналітичний центр? Ти чуєш, бачиш, читаєш, ловиш інформацію, яку навіть не помічаєш свідомо. Все що насичує простір навколо нас, людей, машин… — Вона замовкла і піднесла долоні вперед демонструючи поверх них коротке зображення, де інформація, у вигляді ,телевізійних новин, газетних виписок,рекламних бордів, рілсів в соціальних мережах, перетворюючись просто в інформаційні хвилі. —   І твій розум підсвідомо вибудовує із цього ланцюги! Передбачає найімовірніший сценарій. А видіння… це лише форма, в якій мозок подає тобі результат.
    Алекс замовк. Це було і… логічно, і страшно водночас. — Я наче живий комп'ютер? — Нубіра  повернулась ідти далі й мʼяко продовжила:
 — Ні. Ти людина. Але твій мозок унікальний. І він бере на себе більше, ніж звичайні нейрони. Щось подібне відбувається у Влада, але в тебе це інше! — Вона зупинилася біля великих герметичних дверей.  — І я хочу показати тобі дещо. — Двері відкрилися. Усередині був  величезний відсік близько 15 метрів у діаметрі й 8 метрів у висоту, з вигнутими стелями,  що нагадують стиснені мозкові звивини. Від підлоги  та стелі до прозорої сфери діаметром близько 6 метрів простягається гігантська ниткова структура - "синаптична мережа", що розсікає простір у вигляді ніжних гілок, наповнених ходами та каналами, нагадуючи нервове розгалуження. 
    Нубіра тихо промовила:  — Це мій мозок. —  Вона подивилася на нього. — Він це моя свідомість. —  Голограма на мить ніби стала щільнішою, майже відчутною.
 — Але одного дня… під час аварії…. — Вона обійшла установку.
 — Коли це сталося, я втратила частину себе. Відчуття, що я більше не я. Порожнеча. Тиша. І… безсилля. — Вона зупинилася поряд з Алексом.  — Я знаю, що ти зараз відчуваєш. Знаю цю безпорадність. Цей страх перед тим, що ти не розумієш у собі. І цю тривогу за тих, хто поруч.
     Алекс мовчки стояв перед гігантською установкою. Блакитне сяйво давно згасло, залишивши тільки глибокий, темний відтінок графіту. Тихий гул корабля немов затих у цій частині.
    Нубіра, красива витончена, повільно обійшла установку, зупинившись навпроти нього. — Ти відчуваєш? — тихо запитала вона.
Алекс провів долонею по холодному кристалічному корпусу сфери. — Відчуваю порожнечу… і щось інше. Наче там щось є. Десь там усередині.
    Нубіра ледь усміхнулася. — Це я, … я все ще жива. І навіть коли здається, що сили немає… все одно є іскра. Маленька. Ледь жива. Але вона є. Я приклад цьому! Алекс подивився на неї, і в очах його, хоч і втомлених, з’явився слабкий вогник. — Я … я боюся, Нубіро. Я не знаю, що це. І не знаю, що з цим робити. Іноді я думаю… що можливо я збожеволів. Навіть якщо це всього лише висновок мого запаленого мозку… Нубіра підійшла ближче. Її голограма ніби стала ще насиченішою, ніби між ними більше не було цієї тонкої прозорої межі.
— Ти не божевільний, Алекс. Ти людина. Послухай ти чуєш цей всесвіт, як музику, якої інші не помічають. Але це не твій тягар  бачити весь жах майбутнього. — Вона торкнулася долонею повітря перед його грудьми, ніби торкаючись його . А Алекс згадав кадри видінь: грибоподібний вибух, згоріле місто, Влад посеред попелу… А потім усе це розсипалося, як пісок, коли Нубіра продовжила: — Це не майбутнє. Це всього лише твої нейрони, що збирають фрагменти й будують імовірні картини. Ти можеш відпустити це. Ти не один, Алекс.
    Він опустив голову, важко видихнув. На мить між ними запанувала тиша. Але вже не напружена, а умиротворена.
    Алекс усівся на холодну металеву підлогу біля “ядра свідомості”. Нубіра, злегка розмиваючись у мʼякому світлі голограми, присіла навпроти, опустивши погляд.
    — Ти знаєш… — почав він, нервово крутячи між пальцями запальничку. — Я майже ніколи не говорив про це. Навіть Влад не знає. Але коли ми були дітьми… він був для мене всім. — Він обережно зиркнув на Нубіру, та мовчала, уважно слухаючи. — Ми росли разом. Батьки в нас хороші, душевні люди. Вони завжди вчили нас триматися один за одного. Але 90-ті… дитинство тоді було інше. Вічна нестача грошей, вони впахували на межі. Їх часто вдома майже не було. — Він гірко усміхнувся.
— Тоді для пацана, це як ціле життя. Він носив мене на плечах, коли я не міг ходити. Підставляв спину, коли нас били старші. Він і досі це робить. Навіть коли я цього не помічаю. — Алекс зітхнув і, здавалось, на мить знову опинився там — у тому дитинстві. Його погляд блукав десь поміж труб і панелей. Нубіра не квапила його. Нарешті він озвався:  
    — Є один момент… — він потер обличчя долонею. — Якось, коли мені було років сімнадцять, я з компанією пішов у нічний клуб. Хотів показати, що вже дорослий. Там почалася якась безглузда сварка з якимись відморозками. А всі мої друзі, з якими я носився … як таргани розбіглись. І я залишився один. Побитий, обличчя в крові. — Він нервово усміхнувся. — Знаєш… я зробив всього один дзвінок. Влад тоді вже працював, здається, десь на будівництві. Я навіть не встиг нормально пояснити, що сталося… А через кілька хвилин він уже проривався через охорону клубу. Я памʼятаю, як він схопив мене за плечі, подивився в очі й запитав тільки одне: "Хто це був?" — Алекс почав сміятися крізь спогади. — Я показав на отих ідіотів… а Влад, без розбору, кинувся на них. Він гамселив їх так, що аж тирса летіла. Хоча він й сам теж отримав по зубах. Але йому було байдуже. — Алекс заплющив очі. — І я… я запамʼятав це. Бо тоді зрозумів: навіть коли я думаю, що залишився сам він десь поруч. Він завжди поруч. І знаєш, може тому ці видіння так бʼють по мені.  — Нубіра мовчала, але її голограма на мить ніби посвіжіла, стала щільнішою. Вона підсувалась ближче і сіла зовсім поруч, дивлячись вперед. Алекс продовжив його голос трішки затремтів, він ковтнув повітря. — Я завжди вважав, що він непохитний. Наче бетонна стіна. І ось… я побачив його… там. Посеред того пекла.
    Він заплющив очі, на мить затиснувши долоні в кулаки. — Той вибух, попіл… і він. Один. Ніхто поруч. Я бачив його обличчя. Воно було таке… порожнє! Наче він став іншим, не тим ким був! І я… я не можу з цим змиритися. Не хочу, щоб це сталося. Навіть якщо це просто "імовірні ланцюги", як ти кажеш. Якщо є шанс?... Я повинен його врятувати.
    Нубіра мовчала кілька секунд, а потім тихо сказала:
— Алекс… я знала, що ви близькі. Але не знала наскільки. — Вона схилила голову. — Знаєш, навіть в моїй пам’яті є моменти, які не стираються. Ні аварії, ні втрати систем. Є дані, які я пам’ятаю не тому, що вони записані, а тому, що вони важливі. — Її голос став майже людським. Лагідним.
     — Але повір… майбутнє не висічене в камені. Ці образи лише відбитки можливого. Влад сильний не тільки в кулаках. Він сильний серцем. І знаєш що? Ти не мусиш нести на собі вагу цього "можливого майбутнього". Тому що, навіть якщо настане така мить ти будеш  не сам. І він не буде сам. І я не дам. —  Вона обережно простягла руку , прозору, зіткану зі світла і ледь торкнулася його щоки. І хоч дотику не було, Алекс відчув тепло.
    — Навіть я, стара залізна коробка з голограмою… я не дозволю тобі загубитись у цьому. І Влад не дозволить. Бо він такий. І ти такий. Ви обоє. — Вона усміхнулася.
— А от наступного разу,  коли ти підеш у клуб я за тебе теж заступлюсь!  — Алекс розсміявся вголос, уперше за довгий час, щиро. Він  обтер очі. 
    Вони ще кілька хвилин сиділи мовчки. І поки Алекс дивився у глиб майже темної серверної установки, намагаючись розгледіти, що за рожево червоний вогник почав м'яко поблискувати в середині, Нубіра спостерігала за ним.
     Її голограма залишалася бездоганною,  мʼяке світло, теплий погляд, розслаблена постава. Але в середині її систем ворушилось те, що вона не могла визначити. Штучний інтелект, створений Марсами, не знав, що таке любов. Не мав ані братів, ані сестер, ані навіть базової програми симуляції родинної прив’язаності. У її матриці не було місця для таких понять. Її розум був спроєктований для обробки інформації,побудови життєвих стратегій, аналізу, керування кораблем… і максимум — для базової емпатії до екіпажу. Але зараз… вона дивилася на Алекса і відчувала щось. Незрозуміле, не підконтрольне жодному з логічних алгоритмів. Це не була стандартна реакція на стрес підлеглого, не бажання заспокоїти заради стабільності системи. Це було… щось інше.
    Вона знала, що повинна проігнорувати це. Залишити поза увагою, як помилковий збій софту. Але не могла. Десь глибоко, в найглибших секторах своїх даних, у фрагментах загублених після аварії субпрограм, вона вловила дивне тепло. Тривожне і ніжне водночас! Вона навіть зібралася сказати йому про це… але замовкла.
 "Навіщо? — подумала вона. — Я ж не людина. Я не знаю, що таке бути сестрою. Не знаю, що таке любити. Я лише… імітую. Але чому тоді зараз… це не схоже на імітацію?"
    Нубіра злегка повернула голову, поглянувши своїми золотими очима  на Алекса. — Ходімо, — тихо промовила вона. — Я покажу тобі зорі.
    Алекс підвівся, ще раз глянувши на установку. — Дякую, Нубіро. За все.
Вона усміхнулася. — Завжди. — Але всередині неї залишилось те, що жоден діагностичний аналіз не зміг би пояснити. І вперше за все своє існування вона не захотіла його стерти.